Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

— Не свисти! — наказала Тетянка.

Владною рукою вона взяла Серьогу за підборіддя й підняла йому голову. При цьому старанно робила вигляд, що не чує, як Ірка гарячково белькоче замовляння, аби спинити кров.

Тетянка провела долонею по його шиї. Хлопець у нестямі заверещав. А отетеріла відьмочка побачила, як на Серьожиному горлі швидко зникають чотири рівні довгі подряпини — неначе слід від удару лапи великого хижака.

— Ну, чого ти репетуєш? — старанно зберігаючи байдужо-презирливий тон, процідила Тетянка. — Нічого немає!

— Як це нічого немає?! Та вона мені ледве горло не розірвала! Це все вона! Вона зробила! У неї… У неї пазурі! — тремтячий Серьожин палець тицьнув на Ірку.

— Що ти верзеш?! — Тетянка рішуче обійшла переляканого програміста. — Ну й де? — долаючи Ірчин опір, вона взяла подругу за руку.

Прикусивши губу, Ірка насилу стрималася, аби не закричати. Зараз її подруга побачить, зараз…

— Де ті пазурі? Я тебе питаю, чокнутий! — процідила Тетянка.

Ірка мимохіть зиркнула на свою руку. Жодних пазурів не було! Звичайні нігті, ось навіть на великому пальці лак уже трішки зліз. Знайомий гелевий малюнок. Ой, а лак-то синій! Вона знову бачила кольори. І божевільний калейдоскоп нових звуків стих, немовби в її голові щільно зачинилися двері, залишивши за собою незвичні шуми й шерехи.

— Так, годі! То нас шикує, то корчить із себе ідіота! — напалася Тетянка на Серьогу. — Сам, мабуть, прищик роздер, коли голився!

— Нічого я не роздер, — відбивався Серьога. — Я ще не голюся!

Тетянчина фізіономія стала єхидною.

— То ти ще манюня? А як розкомандувався! Багато про себе думаєш! Роби, що тобі шеф наказав, а то миттю звідси вилетиш! Хочеш перевірити?

— Але в неї справді були пазурі,— жалібно мовив Серьога.

Усі дорослі понти крутого співробітника крутої компанії миттю з нього вивітрилися. Зараз він нагадував нажахану дитину й час від часу із острахом позирав на Ірчині руки.

— Якщо вже пазурі, то пильнуй, аби я тебе не розірвала, — відрізала Тетянка — Іди давай!

Невпевнено, шкопиртаючи на рівному місці, Серьога рушив уздовж коридору. Друзі попрямували за ним.

— Що це було? — прошепотіла Тетянка, коли Ірка порівнялася з нею. — Морок навела?

Ірка лише мовчки похитала головою. Її ще й досі трусило від пережитого жаху. Вона б і сама хотіла знати, що з нею сталося. І якщо це був морок, то як вона примудрилася замакітрити голову й самій собі?

Розділ 6

Інсталяція відьми

— Нові кур’єри. Наші нові кур’єри. Знайомляться з територією, — старанно белькотів Серьога у відповідь на зацікавлені погляди співробітників.

Вони йшли довгими коридорами, підіймалися й спускалися нескінченними сходами, зазирали в просторі світлі офіси, набиті людьми, що або справді були неймовірно заклопотані, або ж тільки старанно робили вигляд. Ірку ні на мить не полишало відчуття, що, можливо, співробітники цієї компанії справді працюють, а от їхня власна компанія — вона, Тетянка й Богдан — просто марнують час. Ну чого вони тут тиняються? Хочуть знайти утікача-компаньйона під столом у комп’ютерній залі? Або засікти його в черзі за пиріжками? Чолов’яга, певно, давно вже на Кіпрі, — а вони тут вештаються і створюють враження бурхливої діяльності.

— До конференц-зали підемо? — стомлено запитала Ірка, прочиняючи двері.

Друзі оглянули довгий стіл, ряди стільців уздовж стін. Конференц-зала була безнадійно порожня, заходити туди не було жодного сенсу.

— Добре, ходімо далі,— зітхнула відьмочка.

— Усе, — зловтішно повідомив Серьога. Він іще раз повернув, і перед друзями з’явився вже знайомий їм просторий хол, пропускний пункт і завішана колекційною зброєю стіна. — Ми обійшли увесь будинок, більше тут нема, на що дивитися! Ні, ну ще у дворі залишився вольєр із собаками…

Ірка наморщила носика.

— …і котельня, — закінчив Серьога. — Котельню дивитися будете?

— Будемо, мабуть, — невпевнено відповіла Тетянка.

Вона намагалася себе підбадьорити, хоча добре розуміла, що подорож по офісах була зовсім безглуздою справою.

— Почекає твоя котельня! — буркнув Богдан, що з вогником ув очах розглядав зброю на стіні. — Дай хоч хвилинку подивитися! — І він рішуче рушив у бік колекції.

— Агов, пацан, ти куди зібрався? — вискочив зі своєї скляної будки схвильований охоронець.

— Мені генеральний дозволив, — кинув Богдан через плече. — Можете подзвонити, перевірити.

— Ну що за діла! Мальку паршивому дозволив, а мені обіцяв руки повідривати, щойно до чогось торкнуся! — пробелькотів Серьога, заздрісно поглядаючи, як пальці Богдана повільними пестливими рухами торкаються то шабельного клинка, то пажної гарди.

— Ух ти, турецький, із двома клинками! — захоплено вигукнув хлопчисько і, не витримавши, зірвав із кріплень кинджал. З руків'я в різні боки стирчали два вигнутих леза.

— Ану поклади! Він же гострий! Без пальців залишишся! — закричав охоронець. — Це тобі не іграшка, з ним треба вміти поводитись!

— Уміти? — перепитав Богдан, і на його губах з’явилася замріяна посмішка.

Здвоєний кинджал у його пальцях розвернувся й… закрутився так швидко, що його клинки злилися, обернувшись на блискучий смертоносний пропелер. Немовби сам по собі пропелер перелетів із правої руки до лівої, а потім знову до правої. Богдан різко викинув руку вперед, і кинджал застиг, грізно наїжачившись лезами.

Серьога лише здивовано присвиснув. А охоронець уважно глянув на Богдана і, заблокувавши турнікет, теж рушив до стіни.

— А так можеш? — він зірвав зі стіни довгий мисливський ніж, і важкий клинок запурхав у нього в руках, ковзаючи між пальцями, проходячи лезом уздовж зап’ястка й впиваючись у долоню важким руків’ям.

Богдан лише посміхнувся. Його клинок злетів, закрутився й упав прямісінько в підставлену долоню, потім знову перелетів із руки в руку й хвацько закрутився навколо зап’ястка…

— А це бачив? — збуджено спитав охоронець, показуючи на дворучник. — Нове надходження! Уявляєш, шеф десь у Карпатах знайшов, він ледь не в сільському сараї валявся! Такий меч! Мабуть, якомусь польському лицарю належав, як у фільмі про Богдана Хмельницького «Вогнем і мечем»! Там іще такий пан Потбийп’ятко був, то він дворучником три голови одним махом зносив. Цим мечем можна лицаря в повному обладунку від маківки до сідла розвалити!

Пальці Богдана благоговійно зімкнулися на руків’ї:

— Мені такий навіть не підняти, — прошепотів він.

— Мені теж, — буркнув Серьога, із заздрістю поглядаючи на Богдана, що прилип до меча.

— А тобі й не треба! — відрізав охоронець. — Ти, навіть якщо й піднімеш, то сам собі ноги повідрубуєш на фіг! Тут потрібна людина, що на цьому тямить. Бачиш темні смуги вздовж клинка? — Він знову переключився на Богдана. — Це від проковування…

— Ну все, знайшли спільну мову. Тепер це надовго, — Тетянка смикнула подругу за руку. — Доки вони тут втішаються, ходімо зазирнем у компаньйонів кабінет. Без свідків.

— Навіщо? —