Читати книгу - "Книга кладовища"

— А хто ви? — запитав Ніх.

— Я, — була сувора відповідь — панна Лупеску.

— А Сайлас?

Повагавшись, панна Лупеску відповіла:

— Він з одинаків.

Ніх якось пережив урок. Коли його вчив Сайлас, це було цікаво. Переважну більшість часу хлопчик навіть не усвідомлював, що це уроки. Панна Лупеску видавала інформацію в конспектах, і він не бачив у тому сенсу. Овенс сидів у склепі, а йому аж муляло бути деінде, у літніх сутінках під примарним місяцем.

Коли урок нарешті скінчився, Ніх утік у зіпсутому настрої. Він шукав компанії для забав, але не зустрів нікого, крім великого сірого собаки, який скрадався між надгробків, завжди на відстані, сновигаючи між могил і тіней.

Тиждень минав, і ставало все гірше.

Панна Лупеску й далі приносила хлопчику власноруч приготовані страви: галушки, що плавали у топленому салі, густий червоно-пурпуровий суп зі сметаною, дрібну варену картоплю, холодну до того ж, холодні ковбаси, напхані часником, круто зварені яйця в сірій неапетитній рідині. Він припиняв їсти одразу ж, як йому дозволяли це зробити. Уроки тривали, два дні поспіль панна Лупеску навчала його лише кликати на допомогу всіма мовами світу, а якщо Ніх помилявся чи забував, била його ручкою по кісточках пальців.

На третій день це нагадувало кулеметну чергу:

— Французькою?

— Au secours.

— Азбука Морзе?

— C-O-C, три крапки, три тире і ще три крапки.

— Мовою нічних кощавців?

— Ну що за дурня, я навіть не знаю, хто такі ці нічні кощавці.

— Істоти зі шкірястими крилами, літають швидко й низько. У цьому світі таких немає, але їх повно в червоному небі над дорогою на Гульхайм.

— Мені це ніколи не стане в пригоді.

Панна Лупеску стисла губи ще міцніше й повторила:

— Мовою нічних кощавців?

Ніх видав глибокий горловий лемент, як вона і вчила його, схожий на крик орла. Вчителька хмикнула:

— Зійде.

Хлопець вже не міг дочекатися повернення Сайласа.

— Кладовищем подеколи гуляє великий сірий собака. З'явився одночасно з вашим приїздом. То ваш? — запитав Ніх.

Панна Лупеску поправила краватку.

— Не мій.

— Ми закінчили?

— На сьогодні так. На завтра вивчиш конспект, який я тобі дала.

Конспекти панни Лупеску були писані фіолетовими чорнилами на білому папері й дивно пахли. Ніх узяв черговий конспект з собою на схил пагорба й намагався розібрати текст, але ніяк не міг на ньому зосередитися. Врешті-решт, він склав аркуш і сховав його під каменем.

Тої ночі з ним знову ніхто не грався. Під велетенським літнім місяцем ніхто не хотів ні бавитися, ні розмовляти, ні бігати, ні видиратися кудись.

Він пішов до могили Овенсів, щоб пожалітися батькам, але пані Овенс категорично відмовилася вислухати бодай слово проти панни Лупеску, оскільки її вибрав Сайлас (і це було несправедливо, як на хлопчиків погляд), а пан Овенс узагалі лише знизав плечима і заходився розповідати про своє буття молодим підмайстром червонодеревця і про те, як би він хотів навчатися всього того цікавого, що опановує зараз Ніх (і це Овенсу-молодшому здалося іще більш несправедливим).

— Хіба ти в будь-якому разі не повинен учитися? — запитав пан Овенс, на що Ніх стис кулаки і промовчав. Він важко почалапав кладовищем, упевнений, що його ніхто не любить і не розуміє.

Ніх страждав від світової несправедливості й тинявся кладовищем, копаючи ногами надгробки. Помітивши сірого собаку, хлопчик покликав його, в надії, що той підійде і пограється з ним, але пес не наближався, і в розпачі Ніх кинув у того грудку землі, що розбилася об найближчу кам'яну брилу й засипала все навколо. Пес осудливо подивився на Овенса, відступив у тінь і зник.

Хлопчик пішов назад на південно-західну частину цвинтаря, оминаючи каплицю: він не хотів бачити місце, яке полишив Сайлас. Зупинився поряд із надгробком, який своїм виглядом унаочнював внутрішній стан Овенса: захований за дубом, у який колись вдарила блискавка і перетворила його на чорний стовбур, схожий на гострий кіготь, що стирчав з землі, сама могила була поплямована й розтріскана, а над нею нависав безголовий кам'яний янгол, що скидався на великий і потворний деревний наріст.

Ніх усівся на кущик трави, сповнений жалю до себе й ненависті до всіх інших. Він ненавидів навіть Сайласа, за те, що той пішов і покинув його. Хлопчик заплющив очі, скоцюрбився і поринув у сон без сновидінь.

А вулицею нижче на пагорб сунули Герцог Вестмінстерський, Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю та Єпископ Бата й Уельсу, ковзаючи й перебігаючи від тіні до тіні, худі й шкірясті, кощаві й жилясті, у строях, що нагадували радше лахміття й ганчірки, ця трійця бігла, стрибала, скрадалася, перескакувала через смітники, тримаючись тіні огорож.

Вони були маленькі, наче люди, висушені сонцем і від того зіщулені, а говорили одне до одного впівголоса такими фразами: «Якщо ваша високість має краще уявлення щодо того, де ми зараз перебуваємо, я був би красно вдячний, якби ти нею поділився» і «Я мав на увазі, ваша милосте, що знаю, що десь поруч є кладовище, я його чую», і «Якщо ти чуєш, то і я мав би чути, ніс у мене кращий за твій, ваша високосте».

І все це на ходу, поки вони кралися і плели свій путь садами. Один вони оминули («Цить! — просичав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Собаки!») і пробігли муром, що цей сад оточував, прошмигнувши, наче щури завбільшки з дитину. Зістрибнули й помчали вгору вуличкою, що вела на верхівку пагорба. Уже там вони зупинилися біля цвинтарної огорожі, видряпалися на неї, наче білки на дерево, і принюхалися.

— Сторожовий пес, — зауважив Герцог Вестмінстерський.

— Де? Не чую. Може, десь неподалік. У будь-якому разі, серйозним собакою не пахне, — відказав Єпископ Бата й Уельсу.

— Хтось і кладовище унюхати не спромігся, — уїдливо промовив Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Не забув? Це просто собака.

Трійця зіскочила з муру на землю і на всіх чотирьох побігла кладовищем у бік брами гулів під обпаленим блискавкою деревом.

І вже коло брами, залитої місячним світлом, вони зупинилися.

— І хто б це міг бути? — поцікавився Єпископ Бата й Уельсу.

— Ти диви, — зачудувався Герцог Вестмінстерський.

Тоді-то Ніх і прокинувся.

Три обличчя, які він побачив, були схожі на мумій, кощаві й сухі, але водночас живі й зацікавлені: посмішки виставляли напоказ гострі попсуті зуби, намистини-очі виблискували, а рухливі руки перебирали повітря пазуристими пальцями.

— Ви хто? — запитав хлопчик.

— Ми, — відповіло одне зі створінь,