Читати книгу - "Вода, павутина"

Не чув, коли запізнілий збожеволілий нічний метелик проник крізь щілину в ролетах і, намагаючись знайти теплий закуток, тричі вдарився об віконну шибку.

Не чув, як п’яні жінки пізно вночі сміялися на подвір’ї, як розійшлися, співаючи: «Ми хлопці, що п'ємо стоячи», не чув своєї мами, яка намагалася відчинити двері його кімнати і не змогла, не чув, як його тітки перечіплялися через сходинки і реготали, роздягалися, залазили в ліжка, як Іта повторювала: «Все буде добре, все буде добре, тільки б зараз не ригати», ні Ірму, яка сиділа на ліжку п’яна, але хворобливо бадьора.

Не бачив також, як на вулицю заїхав чорний автомобіль із увімкненими ближніми світлами фар, як зупинився неподалік від будинку і вимкнув двигуна.

Був такий спокій, такий спокій у будинку… Зрештою, як і в сусідніх.

Вони й самі не знали, як вижили. Але вижили. Не всі, звичайно, не всі, але ті, що вижили, здебільшого висохли від савської води, струсили засохле болото, змінили порозбивані віконні шиби і набряклі дерев’яні підлоги, доробилися до гарних паркетів і нових черепичин, так що десь наприкінці сімдесятих самі собі виглядали достатньо дужими для своїх років. Без сорому визнавали, що зі страхом спостерігали, як над ними виростає найближча автомагістраль до Любляни, яка з кожним ремонтом піднімалася на якийсь метр, в той час як їхні дахи порівняно з нею тонули під межею гідності. Визнавали, що із жахом слухали звуки устаткування, під дією яких зникала стара Кнежія. Визнавали й те, що не розуміли, як їхні власні мешканці можуть бажати їм смерті. Визнавали, що почувалися через це жахливо. Зрадженими. В їхніх стінах навіть народилася справжня жага помсти, коли вони підслуховували розмови, в яких їхні домочадці жалілися, що ті, хто ще до вчорашнього дня мешкав у таких же хатинках, зараз заледве помічають їх і вітаються, причому спогорда, і лише тому, що тепер мешкають на вищих поверхах. А крім квартир отримали «такі грошиська, такі грошиська». Але й це пережили. Як діти раділи, коли почули, що забракло міських грошей на знесення і будівництво нового кварталу, плескали одвірками від радості, коли вулицею рознеслася новина, що з усім треба відстрочити. До вісімдесятих років минулого століття наслухалися і начулися всякого. Із середнього віку вони вже почали виходити і їх почала підточувати старість. Вони стоїчно витримали дрібний косметичний ремонт, заміну деяких водостічних труб, нові двері, вікна… Початок дев’яностих зустріли у більш-менш доброму стані. Сам початок дев’яностих вніс у їхні стіни льодовитий страх через якісь страшні сирени, які нагадали їм осінь шістдесят четвертого і які й зараз передрікали наближення всезагальної біди, що й їх скосить. Зараз вони й самі здивувалися, що будинки, як і люди, із нічим не виправданою швидкістю забувають і мету, і призначення неприродного звуку сирени. Попри те, що слово «війна», яке супроводжувало цей звук, звучало страшніше від слова «вода», вони добре перебули ті часи. Чудово. Крім того страху і принизливих липких мотузків, якими старалися вберегти шиби від можливих детонацій, з ними нічого не сталося. Згодом сирени перестали завивати, але з’явилася якась нова небезпека, яка не мала нічого спільного ні з війною, ні з водою, на неї ніщо не вказувало, але для багатьох вона означала кінець. Вона була розроблена у кресленнях і оплачена у валюті. Знесення. Але не всіх. Не всіх. На щастя, не всіх. Зазвичай буває по-іншому, але цього разу сталося так, що найгіршого уникнули власне ті найбідніші. Власники багатших були більш хвацькими, дорвалися до інвесторів, кредитів і потужних міських зв’язків, і їхні хати погано скінчили — як купа будівельного сміття, яке впродовж багатьох днів вантажівками вивозили на невідомі кладовища. Без плачу, без сліз. На їхні місця першими заїхали величезні екскаватори, за ними бетономішалки, пневматичні молоти, будівельники, сантехніки, електрики, покрівельники, малярі, декоратори… І врешті виросли ті нові сусідки — великі, велетенські, вифарбувані до непристойності — курвочки, повійниці, хльорки, кокотки, розпутниці, гріховодниці, як їх аборигенки називали, блудниці, а не хати, невиховані й голі стояли на дорозі, без садів, без жоднісінького деревця, без єдиного фруктика, без квіточки, без черешеньки.

Ображені старушенції зустріли й цю ніч, з 25-го на 26-е жовтня 2009 року, причаївшись у своєму звичному стані дрімоти й очікування. Знали, що схожі на зневірених курей перед різнею, знали й те, що ціла вулиця здалеку нагадує приплюснутого гарбуза, видовбаний рот якого непристойно вищиряється фальшивими кликами нових і пеньками старих хат.

У них не було сил навіть для сорому. Більшість із них рано поснули, а ті, котрі не спали, думали про наближення зими, про спорохнявілий дах, який чекає, коли на нього посиплеться сніг… мелений перламутр, цукор-пудра…

Другий камінь, другий вал

— Вііілім, Вііілім!

Із сусіднього подвір’я долинав жіночий голос, який гукав і губився у скрипі крану з найближчого будівельного майданчика. Вррруум, вррруум…

Хатинка заледве прокинулася. Почувалася невиспаною, із закислими очима, присоромленою. І домочадці паскудно прокидалися: спершу в мансарді виблювала Іта, потім Ірма, вся запухла від змішування алкоголю і пігулок, ледве дотяглася до холодильника, де взяла бляшанку пива. Ще не знала, чи їй покращає до третьої години, коли в неї мають початися уроки, чи спробує вигадати якусь причину своєї відсутності. У будь-якому разі, вибризкає половину пляшечки туалетної води просто в горло. На першому поверсі Катарина спершу прийняла душ, а потім напекла млинців, хоч їй також було забагато вчорашнього алкоголю і стресу від сцени з Давидом. «Це він захоче їсти». Щодо іншого не мала певності, зокрема чи виконає своє рішення обов’язково відвідати Давидову шкільну психологиню.

Тоді постукала у двері його кімнати, за мить уже гримала, а за якусь хвилину вийшла з будинку і, не боячись сусідських обмовлянь, потягла рейкою по ролетах.

Врррууум…

Давид здригнувся. Йому здалося, що це звичні вранішні звуки з найближчого будівельного майданчика, хотів повернутися на інший бік і ще трішки поспати, але на повторне «врррууум» випростався, повністю прокинувся і сів.

Устав з якимось незнайомим відчуттям, що в його житті сталося щось непоправне і категоричне.

Босий пішов до туалету. Доки мив руки над умивальником, йому було приємно, що більшою частиною свого обличчя він ще не досягає до дзеркала. Пішов до кімнатки одягнутися, але вона визирнула з кухні.

— Зараз же в душ, Давид!

Давид, а не Дадик? Вирішила не попускати. Ну добре, якщо вже так вирішила, він їй відплатить.

Мовчав, їв і