Читати книгу - "Вода, павутина"

будинком і своїм садом. Перескочив рештки плоту, не спинився ні в саду, ні біля освітлених вікон Задруги, з якої чувся регіт і початок п’яної пісні, не мав часу ні слухати, ні чути, ні висміювати співачок. Зупинився аж перед вхідними дверми хати, щоб натиснути на клямку; двері полетіли досередини передпокою, він влетів у знайоме приміщення, розтулив рота, щоб схопити повітря і покликати маму, щоб закричати, заплакати, все їй розказати, розповісти про все, що побачив, але його абсолютно не підготовлена голова полетіла спершу ліворуч, а тоді праворуч, а він не зрозумів, від чого. Він не заплакав, не скрикнув, насправді його навіть не заболіло, лише дзвеніло в лівому вусі. Не розуміючи, що саме від мами, від тієї своєї мами отримав перший ляпас у житті, захитався і вигукнув: «Мама», певно, щоб йому допомогла, щоб врятувала від самої себе.

Катарина злякалася власного удару, страшенно злякалася. Щоб приховати страх, почала кричати, зовсім неконтрольовано погрожувати, лаятися… Відчуття якоїсь невиправної ганьби примусило її грубо стиснути Давидову ліву руку вище ліктя. Правою відчинила двері його кімнатки і, доки він голосив: «Я ненавиджу тебе, ненавиджу тебе», штовхнула його до неосвітленого приміщення і замкнула за ним двері.

Пішла до кухні, сіла і слухала, як Давид товче ногою в двері.

Ще якийсь час було чути: «Я ненавиджу тебе, ненавиджу тебе», але стуки були все тихішими і все рідшими.

Врешті все стишилося.

Встала. Сльози самі висохли і забулися.

Стала біля плити, підняла кришку каструлі з холодним супом, задумливо її поклала назад. «Він не захоче зупи». Потім зігнулася, щоб взяти з нижньої шафки сковорідку, поставила її на газову конфорку, взяла з кухонної стільниці пляшку олії, якийсь час на неї дивилася, а потім поставила назад на стільницю.

Витерла руки кухонним рушником і, пильнуючи, аби не створити жодного гучного звуку, підійшла до Давидових дверей. Нахилила голову, але вуха до дверей не притуляла. І цього їй було достатньо. Обернула легенько ключ, ще легше відчинила двері і крізь щілину між одвірком та причиненими дверми просунула голову. Ролети на вікні не були повністю опущені, але вуличне світло освітлювало Давидове ліжко. Достатньо, щоб на ньому побачити Давида. Тихого, згорнутого клубочком, мізерного, миршавого, вбраного в куртку, з натягнутим каптуром, у кросівках. Сплячого.

Вона добре знала його сон після збудження і втоми і, без страху розбудити його, підійшла, щоб скинути кросівки.

Обома руками потягнулася, щоб зняти йому спершу праву.

Давид різко сів і підібгав ноги.

— Йди звідси, я тебе ненавиджу!

Вона відскочила. Неймовірно, налякалася власного сина.

— Вийди з моєї кімнати!

Їй знадобилося кілька секунд, щоб отямитися.

— Не розмовляй так зі мною!

— Я скажу татові, що ти мене вдарила.

— Кажи.

— Я піду до тата жити.

— Він тебе з нетерпінням чекає.

Якось в одну мить вони повернулися до звичної сварки, Катарину відпустило, і вона врешті проказала те, заради чого й прийшла.

— Ти голодний?

— Так. Але твого їсти не буду.

— Хочеш, я тобі налисники зроблю?

— Не буду ні за що на світі.

Вона вирішила не здаватися.

— Не мусиш. Можеш і голодний спати, можеш поїсти щось з холодильника. Можеш валятися вдягнений, мені все одно. Я йду в Задругу помагати цьоці Іті з весіллям. Я там з дівчатами. Ми трохи святкуємо.

Вона пішла до дверей. Зупинилася. Повернувши собі серйозний і докірливий тон, поволі промовила:

— Ми всі в Задрузі. І хресна Циліка. Не псуй мені більше настрій перед весіллям. Завтра ми поговоримо про те, чого тебе не було цілий день. Мене знов викликали до шкільного психолога через твою поведінку, і я все їй скажу.

— І те, що ти мене вдарила?

— І те, що ти мене довів до того, що я тебе ляснула.

Вона ніяк не йшла до дверей.

— Я їй все скажу.

«Скажеш, Катарино, скажеш? / Не знаю, не знаю, нічого не знаю».

Зачинила за собою двері, але не замкнула їх.

Для нього це був знак, що вона здалася і програла битву.

Він знав, як вона ненавидить, коли він падає на ліжко взутий, у кросівках, тому він відразу вирішив залишитися в тому, в чому лежав. Йому не було гаряче. Зрештою, може, він ще сьогодні вислизне з хати і піде трохи далі, ніж вона може собі уявити. Може. А може, зачекає до ранку? Сьогодні ввечері було небезпечно. Дуже небезпечно. Він був упевнений, що ніхто за ним не стежив, був певен, що був майже невидимим, але все ж… Із фільмів знав, що ніколи не можна розслаблятися, що тебе можуть знайти, коли ти цього найменше очікуєш. «А я насправді нічого не бачив і нікого не впізнав би. Нічого не бачив і нікого не впізнав би».

Згорнувся на ліжку, підтягнув ноги і поглянув на вікно. Крізь шпарки в опущених ролетах пробивалося світло від вуличного ліхтаря. Нічого не ворушилося. І це було добре. Тоді він згадав про незамкнені двері до кімнати і ключ із зовнішнього боку і, хоча йому ніяк не хотілося вставати, зібрався із силами, скочив, швидко потягнувся до клямки. Раптом передумав. Хоробрість покинула його. Бачив таке у фільмах. Він відчинить двері, а хтось стоятиме, спокійно стоятиме у дверях. «А я нічого не бачив, нікого не впізнав би».

Він стиснув губи, йому захотілося плакати, покликати ту свою нерозумну маму, тих своїх дурних тіток, того свого тата…

«Я таємний агент, я не дурний Давид!»

Він кричав і, видаючи голосне «аааа», щоб заповнити глухий простір, різко відчинив двері та, не дивлячись у роззявлену пельку передпокою, вийняв ключа із замка і, не припиняючи кричати «аааа», зачинив двері, вагою тіла їх заблокував, засунув ключа в замок і нарешті замкнув.

У нього ще залишилися сили двома кроками доскочити до ліжка.

Все, тепер він у безпеці.

Не вмикав світла. Знав, що в освітленій кімнаті його було б видно крізь ті вузькі щілини в ролетах, і притиснувся до стіни. Ще трішки, і жінки повернуться до хати, зрештою, вони в нього під носом, на вулицю чути, як ті дурепи галасують… У замкненій кімнаті тепло. Куртку, може, скине, якщо захоче, але кросівок не скине. Ну добре, кросівки теж… «А я нічого не бачив і нікого не впізнав би, а я нічого не бачив і нікого не впізнав би…»

Давид заснув, до болю втомлений.

Не чув п’яних жінок, які вигукували «лірум, лірум ларіцу», хоча навіть Циліка не знала, що це означає, не бачив сигаретного диму, який крізь нещільно зачинене вікно покидав Задругу,