Читати книгу - "Інший дім"

— Знаєш, падло!!!

— Ні.

Пацан став помалу борсатися й навіть копнув мене ногою. Це він дарма зробив. Мені перехопило подих, і я ледь не угрів його. Він закрився руками. ­Затремтів.

— За шо? — проскімлив.

— Знаєшшшш!

— Ні!

Клеїв дурня! Він повинен був визнати свою вину, казав я собі.

— То шо, знаєш за шо?

— Ні.

Я звів кулак, прицілився й був готовий цієї ж миті вквасити йому. Аж тут з балкону почувся виск.

— Сашку! Сашку! Допоможіть! — жінка голосно верещала. Ймовірно, то була матір цього негідника.

Я звівся на ноги. Спочатку хотів утікати, а потім вирішив, що хай би вона дізналася, за що отримав її син. Хай би їй стало не по собі від того, що її синочок і його дружбан зробили з моєю сестрою. Хлопець метнувся. Я тримав його, випроставшись.

Мати вибігла на вулицю.

— Сашку! Сашку! — кричала вона.

Я стояв, намагаючись триматися гідно. Вона мала знати — зобов’язана була знати правду. Та не встиг я відкрити рота, як побачив, що до двору їхала міліцейська машина. У мить ока, жінка тицьнула на мене пальцем.

— Он він! — верещала вона. — Сашку, тримай його!

Пацан посміливішав. Тепер уже він сам пхнув мене й хотів повалити на землю. Але я був сильніший. Я вирвався й став бігти за будинок. Машина розвернулася, хряснула дверцятами, і за мить на мене кинулося двоє чоловіків у формі.

Далі все було за звичним сценарієм кримінальних шоу на ТБ.

Вони скрутили мені руки.

Вони посадили мене в машину.

Вони зачинили заґратовані двері.

На мене дивилися люди з балконів.

Визирали з вікон.

Паскуди! Коли якісь вгашені гопники вечорами нападають на дівчат, їх не докличешся, а коли не треба, вони тут як тут!

— Розвелося їх, розвелося, — примовляла невисока жінка. — Волоцюги дворові. Розвелося їх!

Пацан мовчки спостерігав.

Коли машина від’їжджала, я краєм ока побачив іншого хлопця, що пішов за групкою дітей. Він вів одну з дівчаток за руку. Побачивши сцену, що розігралася біля під’їзду, хлопець схопив її на руки, і вони прибігли ближче. Жінка кинулася до них. Мене накрило з головою від шоку: це були не ті пацани!

Що тепер?

Що?

Назад у дитинство: щоб батько стояв за деревом! Щоб я знав, що можу розраховувати на нього! Щоб він підсобив, коли що піде не так, бо все пішло не так, не так, не так...

Що тепер?

Машина рушила. Виїхала на дорогу. У вікні миготіли дерева. Одне за одним, одне за одним... Вони вкривалися рясним цвітом — білим, рожевим, жовтим.

Древо за деревом, дерево за деревом, дерево за деревом... І за жодним із них не стояв мій батько. Не чекав на мене. Звело щелепи.

Як мені вибратися?

Поля

Відколи Артем пішов, я не виходила зі своєї кімнати. Я сиділа в кріслі, підібгавши під себе ноги, і намагалася уявити свою маму нареченою.

Чи вона одягала білосніжну весільну сукню?

Коли вона виходила заміж за тата, її сукня була пишною, мереживною, з квітчастим оздобленням аж до шиї.

Як вона вклала волосся?

На весільних фотках з татом у неї пишні локони.

Чи начепила вона фату?

Татові подобалася її давня коротенька сітчаста фата, яку вони обирали колись разом.

Мені вимальовувалася святкові обід і вечеря.

Спочатку вітають друзі — мамині друзі чи Едові друзі?

Мамині друзі усі живуть у Києві. Едові друзі — напевно.

Усі потискають його червоне лапище. Він урочисто торкається краватки й втирає спітніле чоло серветкою. Його схоже на цеглу обличчя розтягується в широчезній усмішці. Він каже, що він найщасливіший чоловік у світі. Галантно притримує маму за гострувате плече. Киває своєю рудо-жовтою чуприною. Ед схожий на чоловічка, складеного з конструктора леґо. Чи на неотесану брилу...

Чому моя мама його покохала?

Вона каже, що Ед — хороша людина. Він уміє подобатися. Ед — як промінь сонця у сірий день. Завжди веселий. Завжди в доброму гуморі. Ед вміє знайти вихід з будь-якої ситуації. То виходить, за це вона його покохала?..

У тиші я чую, як батько рипає дверцятами своєї тумбочки. Потім чалапає на кухню. Хоч би до мене не зайшов, думаю, але йому зазвичай не цікаво, чи я вдома. Його піклування про нас зводиться до годівлі. Немов ми й справді пташки, як називає нас мама. Він про себе мало піклується, що вже казати про нас? Удома ходить в незмінній засмиканій футболці і в старих спортивних штанах. Наче в нього більше нічого немає! А ще ті подряпані окуляри — терпіти їх не можу. Що з ним? Чому він не хоче мати вигляд нормального чоловіка? Бо зі своєю лискучою головою і бородою він би міг бути елегантним, проте з ним мовби щось трапилося. Він став занедбаним нечепурою. Мені соромно за нього, особливо, коли йому треба йти на батьківські збори.

Інколи я уявляю батька Синьою Бородою, від якого втекла наречена. Втекла на край світу, в інший дім, і він бродить, похмурий, своїм замком і снує якісь темні важкі думи. От тільки замок — не замок, а звичайна квартира. А ще в Синьої Бороди-невдахи лишилося двоє дітей...

Мама зустріла того єдиного, якого все життя шукала? Невже вона на пошук цього рудочубого Еда стратила півжиття? Знайшла — і покинула нашого батька. Бо ж насправді він не Синя Борода. Насправді він не такий. Ні, не жорстокий. Зовсім, ні. Він добрий. Але йому краще було б поголити чорно-сиву бороду. Вона йому не до лиця. І змінити окуляри. Вони додають йому десять років.

Чому в моїх думках батько перетворився на Синю Бороду? Хіба тільки через ілюстрації?

Я уявляю, як мама з Едом вечеряють з його родичами. Вони сидять у ресторані за довгим столом, заставленим наїдками. Усі чоловіки як один м’ясисті, широкі, з великими червоними руками. Вони всі ­тільки те й роблять, що наминають, і відривають погляд від тарілки хіба, щоб смикнути себе за краватку. Здається, що то скелі Аппалачі посідали рядочком. А біля них жінки. Напевно, в святкових вечірніх сукнях. Усі елегантні.

Чи велика в Еда родина? Чи така як у нас?

Я б могла довго розповідати про своїх родичів. Та тільки починаю про них думати, як зупиняюся на батьковому братові. Його я боюся так само, як Синьої Бороди. Він нечасто приходить до нас, але коли приходить, то просить у батька сто грам. Руки його трясуться, очі — мов у Сірка. Батько його