Читати книгу - "Діалоги"

Жанр діалогу, що увібрав у себе, як уже згадано, ознаки популярної бесіди, діатриби, дав можливість авторові «Діалогів» домогтися ефекту присутності; ми не лише читаємо про тодішнє життя — ми перебуваємо в ньому), але цю можливість потрібно було реалізувати. Ось тут ми відкриваємо для себе ще одну, чи не найважливішу причину популярності філософських творів Сенеки в усі часи (навіть, погодьмося, у наші): вона не лише в тому, про що пише мислитель, а й у тому, як він пише. Сенека, засвоївши спадщину своїх знаменитих попередників, віртуозно володіє латиною, мовою, яку, за висловом Ціцерона, «не так похвально знати, як ганебно — не знати». Але й досконалого знання мови недостатньо — потрібен хист митця, живописця, потрібне бистре око спостерігача, щоб із життєвої бистрини вихопити показовий «кадр», який промовляє, радше вражає, більше, аніж звернені до ratio філософські пасажі. У таких кадрах, власне, смак життя, без якого філософська проза стає втомливим роздумуванням; тут, у Сенеки, спостерігаємо зразкове поєднання проникливої думки з образом, живим штрихом, що споріднює твори Сенеки не лише з давньою діатрибою, а й з особливо популярним мімом, а в нових часах — з есеїстичним жанром, навіть новелою. У таких кадрах найяскравіше бачимо саме письменницький хист Сенеки. Найбільше їх у діалозі «Про короткочасність життя», бо саме тут — про стрімкість часу, якому маємо дорівняти стрімкістю його використання.

Ось декілька моментів, тобто «порухів часу», з яких, як про це в І. Франка, «зложене життя», що й саме є моментом: напівсонний, до кінця ще не протверезілий від учорашнього перепою патрон позіхає прямо в обличчя клієнтам, що поспішили спозарання до нього із щонайшанобливішим привітанням, — позіхає «смачно й нахабно» (XIV); інший, «щоб не показатись у набитому клієнтами атріумі, потай прослизнув через темний хід, начебто обманути — ввічливіше, аніж запросити» (там само) — бачимо лише спину «гостинного» патрона; дев’яносторічний службовець, який свій вихід на пенсію прирівнює до похорону — і таки влаштовує своє оплакування (XX); якийсь розніжений, напів-облисілий, у стрижія, пильно стежить за положенням кожної волосинки на своїй голові (XII); Такий же, звиклий, щоб його в усьому обслуговували, вже й положення власного тіла оцінити не може: «Чи я вже сиджу?» — запитує тих, хто виносить його з купальні й садовить у лектику…

У вчорашньому, дарма що тисячоліття минули, перелітному дні бачимо сьогоднішні пристрасті, манії, сьогоднішні типи людей… і тут же — звернений до нас голос Сенеки: «Хто з них, скажи, коли б мав вибір між збуренням ладу його держави та збуренням його зачіски, не вибрав би першого? Хто з них більше клопочеться здоров’ям своєї голови, аніж її окрасою — волоссям?..» Читач погоджується чи не погоджується (частіше таки погоджується) з автором, головне ж, — відчуває себе учасником бесіди, а часто й одним із тих, про кого бесіда, скажімо, — адресатом діалога «Про спокій душі», Сереном, що намагається навести лад у своїй душі, просвітлити її, скаламучену пороками і сумнівами.

При таких-от образках із життя і звернених до читача запитаннях чуємо не лише живий голос автора, а й мимоволі уявляємо собі його — рідко всміхненим (бесіда переважно серйозна), частіше з іронічною посмішкою на обличчі, скажімо, коли пише Павлінові, відповідальному за продовольче забезпечення Риму, що «краще вести рахунок власному життю, аніж запасам державного хліба»; і далі: «…ти ж матимеш справу з людським шлунком, а голодного люду ані тобі переконати не вдасться, ані виправдатися перед ним, ані жодним благанням його не влагіднити» (XVIII); коли звертається до постійно зайнятого справами: «ти зайнятий, а життя збігає; не за горами — смерть, а вже для неї хоч-не-хоч таки доведеться вділити вільну годинку» (там само, VIII). Іноді гумор Сенеки аж надто «чорний»: бачимо завзятого «кар’єриста», який, правдами й неправдами допнувши свого, спохоплюється на схилі віку: «такі труди — заради напису на могилі!» (там само, XX). Не без іронії мовить Сенека про жагу людини, власне, не до життя (живе лишень якусь крихту часу), а до тривання в часі; вже й самої людини не бачимо — одні лиш ненажери-пороки, що ладні, наче якісь казкові монстри поглинути нескінченну тяглість віків; так і вчувається голос Горація, із перших рядків його «Поетики», де мова теж про якийсь потворний дивогляд: «Хто ж то, побачивши це, од сміху б утримався, друзі?»

Щодо популярності Сенеки, то тут чимало заважила й приваблива в усі часи афористичність вислову, де так щасливо поєднались живлена й еллінськими джерелами глибока думка — і риторична майстерність Сенеки, який, перейнявши усі секрети блискучого письма представників золотого віку римської літератури виробив свій, «новий», стиль. На противагу розлогій, бездоганно вибудованій класичній фразі Ціцерона, у Сенеки — стислі, емоційно насичені фрази-сентенції, якими автор любить підсумовувати свої міркування, даючи їм, сказати б, «ударну» кінцівку, змушує читача замислитися, подивуватися. Парадокс, антитеза, оксиморон — ось ті засоби, якими Сенека прагне «достукатися» до читача, вирвати його з-під гніту усталених, але хибних думок (opiniones), скажімо, — про насолоди: «Справжня насолода — це зневага до насолод» (Щасл., IV); про цю ж таки думку загалу: «Найгірший довід — це довід юрби» (Щасл., II); про «заразливість» пороків: «Ніхто не хибить лише для себе — стає причиною і творцем пороків когось іншого» (Щасл. І); про сенс дозвілля, життя загалом: «Лише дозвільні мають час для мудрості, лише вони живуть» (Коротк. XIV); про тривалість життя: «Життя, якщо вмієш з нього користати, — довге» (Коротк. II); про щастя: «Дошукуюся, чим є щастя людини, а не черева, що значно місткіше у худоби й диких звірів» (Щасл. IX) тощо.

Саме така, втілена у відточені фрази, легка для запам’ятовування мудрість і була чи не найважливішим фактором популярності творів Сенеки у Європі. Так і в нас перше знайомство читача з філософською думкою римського стоїка сягає, вочевидь, початків XIII ст., коли на Русі стає відомою укладена ще в XI ст. у Візантії антологія афоризмів під назвою «Бчела». Вже самим заголовком цей збірник завдячує, мабуть, авторові «Моральних листів», де читаємо: «Ми повинні, як-то мовиться, наслідувати бджіл, які облітають поля в пошуках медоносних трав» (LXXXIV, 3). У «Бчелі» знаходимо, зокрема, складені в дусі римського стоїцизму сентенції про багатство та вбогість, які згодом використовуватиме у своїх творах Г. Сковорода.

Подальша популяризація