Читати книгу - "Зерно правди"

— Він її обожнював, але в цьому почутті було щось брудне, — продовжував цідити свою отруту Вільчур, — щось захланне, липке, я б сказав. Моя колишня жінка працювала в лікарні кільканадцять років тому, коли стало зрозуміло, що в Ельжбети Будник не буде дітей. Вона була в розпачі, зате він — анітрохи. Заявив, що так принаймні не муситиме її ні з ким ділити. Це справді була пристрасть. Але ж ви знаєте, як воно буває з такими фанатиками.

Шацький знав, проте не хотів погоджуватися з Вільчуром, бо той подобався йому дедалі менше й будь-яке зближення з такою особою видавалося йому огидним. Тож Теодор не збирався продовжувати цю дискусію. Двоє людей розповідали йому нині про Будників, але йому й далі здавалося, що він так нічого й не довідався, а вся ця пронизана емоціями напівправда нічого не варта.

— Ви допитували Будника? — запитав Шацький нарешті.

— Він у жахливому стані. Я поставив йому кілька технічних запитань, решту залишаю вам. За ним непомітно спостерігають.

— Де він був учора?

— Удома.

— А вона?

— Теж удома.

— Що?

— Так він стверджує. Дивилися телевізор, обнялися, заснули. Будник устав уранці, щоб напитися води, а її не було. Перш ніж він устиг по-справжньому занепокоїтися, до нього зателефонувала Баська Соберай.

Шацький не вірив власним вухам.

— Це якась маячня. Найтупіша брехня, яку мені доводилося чути за всю мою кар’єру.

Вільчур кивнув головою на знак згоди.

11

Прокурор Теодор Шацький викинув до смітника рештки ковбаси й сиру, які залежалися в холодильнику, недоїдену банку паштету, шматок помідора, якусь хвилину повагався, що робити із залишками на сковорідці, та зрештою позавчорашній соус «болоньєз» теж опинився в смітнику. Більшість усього, що він приготував. Теодор постійно готував забагато, стільки, аби вистачило для родини із трьох осіб і неочікуваних гостей. У Сандомирі він був позбавлений родини, друзів, знайомих чи гостей, тож іноді примушував себе готувати якусь їжу, але ритуал самотнього стояння біля плити й самотнього споживання був жахливий. Шацький намагався їсти, увімкнувши радіо або телевізор, але ця імітація чужої присутності лише погіршила справу. Він не міг проковтнути жодного шматка, їжа застрягала йому в горлянці й почала асоціюватися із чимсь невимовно важким і пригнічуючим настільки, що кожного разу він довго не міг повернутися до тями. Далі ставало чимраз гірше.

До крамниць ішов, як на страту. Учився купувати менше. Спершу за звичкою брав стільки, як завжди, бо звик, що скільки б не купив, однаково все зметуть. Хтось зробить собі канапку, хтось прийде голодний, щось перекусять, дивлячись увечері телевізор. А тут він був сам-один. Для початку вирішив відмовитися від усього фасованого. Пакованої ковбаси чи сиру було забагато для однієї людини, щодня доводилося щось викидати. Почав купувати на вагу, проте й тут примудрявся набрати зайвого. Двісті грамів ковбаси, сто п’ятдесят, сто. Якогось дня Теодор підійшов до каси в занюханому магазинчику на Ринку. Одна булочка-«кайзерка», гомогенізований сирок, упаковку апельсинового соку, п’ятдесят грамів шинки, один помідор. Касирка пожартувала, мовляв, апетиту немає. Вийшов мовчки, дорогою ще якось тримався, але вдома хлипав, готуючи собі сніданок, а сівши до столу з тарілкою, на якій були дві канапки, істерично ридав, не міг зупинитися, сльози й шмарклі розмазував по обличчю. Шацький вив, погойдуючись уперед-назад, не в змозі відвести каламутний погляд від канапок із шинкою. Бо нарешті збагнув, що втратив усе найдорожче, що мав, і ніколи цього не поверне.

Покинувши Варшаву, він схуд на п’ятнадцять кілограмів. Тут його ніхто не знав, усі думали, що він завжди був худорлявим. Але костюми висіли на ньому, як на вішаку, комірці зробилися занадто вільними, а в паску довелося розпеченим над газом цвяхом пропалити додаткові дірки.

Шацький мріяв кинутися у вир праці. Але тут роботи не було. Подумував повернутися до Варшави, але повертатися не було куди. Сподівався знайти когось, хто не буде лише лялькою в ліжку, але сил на це бракувало. Подовгу лежав, багато роздумував. Іноді йому здавалося, що він почувається краще, міцно стоїть на ногах, але земля під ногами западала, і йому знову доводилося відступати. Не було видно, що там, за ним, але мусив робити цей крок назад. По той бік розколини було його колишнє життя, метушилися Вероніка, Гельця, Кузнецов, давні друзі. Світло, гомін, сміх. Шацького з одного боку оточувала темрява, попереду була прірва. Новий день, нова розколина, черговий крок назад. Нарешті темрява оточувала його зусібіч, але він щодня продовжував відступати назад. Змирився з думкою, що так триватиме й надалі. Налив трохи води до сковорідки, відставив на плиту. Помиє якось згодом.

«Так не може продовжуватися», — подумав Теодор, відганяючи переконання, що ці думки переслідують його щодня. Так не може продовжуватися. Люди живуть у згоді й після розлучень, іноді навіть дружать, спільно виховують дітей, Демі Мур була на весіллі в Брюса Вілліса й навпаки, не конче спати в одному ліжку, жити в одній квартирі, щоб бути родиною. Адже він, Вероніка й Гельця завжди будуть родиною, незважаючи на все, що сталося чи станеться.

Сягнув по мобілку, де Вероніка й досі залишалася під швидким набором. От тільки тепер вона була Веронікою, а не як колись — Котиком.

— Алло?

— Ну, привіт, це я.

— Привіт, я бачу. Чого тобі треба?

Вона мала право бути неґречною. Шацький це чудово розумів.

— Та я дзвоню, чи все у вас добре. Що в тебе, як там Гельця?

Мовчання у відповідь, а тоді:

— Знову?

— Як це знову? А що, пробач, є якийсь визначений час, у який мені можна дзвонити, щоб запитати, як справи в моєї доньки?

Зітхання.

— Усе добре у твоєї доньки, ніяк не зажену її уроки робити, завтра в неї контрольна, — Вероніка говорила втомлено, знехотя, наче виконуючи неприємний обов’язок, Шацький відчув, як у горлі в нього бубнявіє куля агресії.

— А із чого контрольна?

— Із природознавства. Тео, ти чогось конкретно хочеш? Пробач, але я трохи зайнята.

— Конкретно я хотів дізнатися, коли моя донька сюди приїде. У мене складається враження, що ти ускладнюєш їй контакт зі мною.

— У тебе що, параноя, Тео? Ти ж знаєш, що вона не любить туди їздити.

— Чому? Бо якщо приїжджатиме, то у вітчима з’явиться конкуренція, і твоє нове, ідеальне заміжжя не буде таким ідеальним?

— Тео...

— Так, авжеж, але вона повинна зрозуміти, що я тепер живу