Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

В’ячеслав Чорновіл, своєю чергою, намагався бодай якось зарадити ЗМІ, забезпечувати поширення інформації серед громадськості, докладав зусилля до розбудови мережі партійної рухівської преси, завдяки чому вдалося зупинити зменшення кількості рухівських друкованих органів і навіть наростити її. У 1993 році під патронатом Народного Руху України діяло 25 видань, а в 1996-му друкувалося понад 40 газет та журналів загальним накладом понад 700 тисяч примірників[95]. Такої кількості видань не мала тоді більшість партій. Приміром, впливова в 1990-х роках національно-демократична сила – Українська республіканська партія – на 1 жовтня 1994 року мала лише 10 видань, зокрема тижневик «Самостійна Україна» (м. Київ) накладом 13,5 тисячі примірників, журнали «Республіканець» (м. Львів), «На сторожі» (м. Миколаїв) тощо[96].

В’ячеслав Чорновіл охоче допомагав редакціям інших видань. Так, було проведено загальноукраїнський семінар для редакторів і журналістів рухівських та незалежних засобів масової інформації «Рух і преса». У його роботі взяли участь голова НРУ В’ячеслав Чорновіл, доктори наук Олександр Пономарів і Георгій Почепцов, кандидати наук Микола Томенко та Іван Галенко, директор дослідницько-навчального центру «Демократичні ініціативи» Ілько Кучерів та інші. Спільно з Фондом Конрада Аденауера та Центром «Демос» провели семінар для журналістів демократичних видань західноукраїнського регіону. Рухівські журналісти взяли участь у семінарах, організованих у Варшаві Фундацією польсько-чехо-словацькою. Розроблялися проекти в рамках співпраці з Інститутом демократії в Східній Європі, Фондом Конрада Аденауера та іншими.

Для підтримки демократичної преси В’ячеслав Чорновіл провів заходи зі створення координаційного об’єднання зазначених видань. На Малій раді НРУ 29 жовтня 1994 року, де обговорювалося питання про співпрацю Руху із засобами масової інформації, було прийнято ухвалу про розроблення концепції розвитку рухівської пресової мережі[97]. 2 квітня 1995 року в приміщенні секретаріату Руху відбулися установчі збори Асоціації регіональної демократичної преси України. Редактори обласних та районних газет, засновниками яких були НРУ, «Просвіта», інші партії та громадські організації, обговорили складне становище недержавної демократичної преси. Головували на зборах голова НРУ В’ячеслав Чорновіл і заступник голови НРУ Олена Бондаренко. В’ячеслав Чорновіл аргументував необхідність створення об’єднання регіональних видань демократичного, державницького спрямування тим, що влада на місцях не зацікавлена у становленні незалежної преси[98]. У той самий час газети владних структур отримували найрізноманітніші пільги. Тому для допомоги регіональній демократичній пресі, зазначив В’ячеслав Чорновіл, створено Міжнародну пресову фундацію ім. Василя Симоненка, під егідою якої має діяти Асоціація регіональної демократичної преси України[99].

Учасники Асоціації мали працювати на засадах спільного політичного бачення та єдності позицій щодо підтримки кандидатів під час усіх виборчих кампаній, взаємної підтримки та всебічного захисту журналістів. Від імені тих, хто увійшов до Асоціації регіональної демократичної преси України, було направлене звернення до Президента України і Верховної Ради України, в якому увага зверталася на те, що, на відміну від багатьох газет, фінансованих з державного бюджету, місцеві демократичні видання, які обстоюють державницьку позицію, сприяють утвердженню демократії, проведенню глибоких економічних і політичних реформ, перебувають у катастрофічному фінансовому становищі. Зважаючи на їхнє значення для розбудови української державності, пропонувалося надати цим виданням такі самі пільги, що й державним, встановивши однаковий рівень рентабельності для державних і недержавних демократичних видань[100].

На хрестинах Тарасових дітей Максима і Богдана. Справа наліво: В. Чорновіл, Валентина Чорновіл, В. Зубко. Львів, лютий 1988 р.

Переймався В’ячеслав Чорновіл і тим, що в незалежній Україні немає серйозної українськомовної щоденної газети. Справді, український національний інформаційний простір був позбавлений свого рупора, який би не тільки інформував, прогнозував, але мав би певний вплив на ситуацію в державі. А тому світ оцінював ситуацію в Україні переважно зі слів сусідів або мало обізнаних в українських реаліях заїжджих кореспондентів[101]. З огляду на це В’ячеслав Чорновіл у 1995 році заснував і став шеф-редактором всеукраїнської газети «Час-Time».

Поборник трансформації українського суспільства, проведення кардинальних політичних та економічних реформ, закріплення демократичного ладу, В’ячеслав Чорновіл убачав у реорганізованому українському аналогові народнофронтівської організації – Народному Русі України – своєрідне знаряддя для втілення омріяних реформ.

Виникли народнофронтівські організації наприкінці 1980-х років під впливом суспільно-політичних подій, які обумовили політичну активність громадськості. Так, у Азербайджані, Білорусі, Естонії, Латвії, Молдові вони отримали назву «Народний фронт», у Литві – «Саюдіс», у Польщі – «Солідарність», у Чехословаччині – «Громадський форум» тощо.

Програмні засади та вимоги цих масштабних об’єднань громадян радикалізовувалися відповідно до інтенсифікації боротьби з владою. В колишніх республіках СРСР такі організації дуже швидко полишили ідеї оновлення Союзу, перейшовши до завдання відновлення власних незалежних держав. Завдяки своїй масовості вони тисли на владу, сприяли відродженню національної самосвідомості народу та спрямовували громадську думку. Тобто на першому етапі своєї діяльності вони здійснювали організаційне самоствердження і виборювали владу у своїх країнах.

Черговий етап розвитку організацій народнофронтівського типу, характерний для більшості таких структур, розпочався зі здобуття ними влади у своїх країнах перемогою на парламентських виборах. Зокрема, переконливу перемогу на виборах улітку 1989 року здобула польська «Солідарність», завдяки чому один із її лідерів – Тадеуш Мазовецький – став прем’єр-міністром і сформував новий уряд. Подібного результату досягли народнофронтівські організації Латвії, Естонії, Литви, Молдови та Вірменії. Так, на виборах до Верховної Ради Литви в 1990 році кандидати від «Саюдісу» отримали 101 мандат із 141, Народний фронт Латвії – 138 з 201, Народний фронт Естонії – 45 з 108[102].

Прийшовши до влади, висуванці від опозиційних народнофронтівських структур спромоглися усунути старий партійно-номенклатурний апарат від управління державою. В колишніх республіках СРСР було проголошено створення нових суб’єктів на політичній карті світу. Водночас запроваджувалися реформи в усіх сферах життя суспільства, особлива увага приділялася, безумовно, реалізації реформ в економіці.

Переформатування влади свідчило про зникнення потреби в існуванні масових громадсько-політичних структур, якими були народнофронтівські організації, адже вони виконали свою роль мобілізатора народних потуг у боротьбі з тоталітарними режимами. Для більшості з них настав завершальний етап діяльності – почали яскраво проявлятися природні відцентрові тенденції, зумовлені аморфним характером побудови через велику кількість членів із діаметрально протилежними поглядами. Таку думку висловлювали як один із лідерів НРУ Іван Драч, так і очільник «Саюдісу» Вітаутас Ландсбергіс та інші[103].

Розбіжності між політичними групами призвели до роздроблення Фронтів, відходу частини активістів від політичної діяльності, до виникнення нових політичних і громадських організацій, що подекуди супроводжувалося конфліктами між колишніми соратниками. Публічна політична боротьба між керівником «Солідарності» Лехом Валенсою і прем’єр-міністром Польщі Тадеушем Мазовецьким призвела до розвалу польської «Солідарності»[104]. У результаті «Солідарність» розпалася на кілька політичних партій: Демократичний союз на чолі з Тадеушем Мазовецьким; Ліберально-демократичний конгрес, керований Яном Белецьким; Центральний союз, очолюваний братами Лехом і Ярославом Качинськими; Союз праці Рішарда Бугая і Християнсько-національне об’єднання на чолі з Веславом Хшановським.

Розпався чеський Громадський форум,