Читати книгу - "Коханці Юстиції"

птахорі-зок та деякий інший дріб’язок, не рахуючи жебрацьких мереж і двох-трьох перукарень. Його найближче оточення становили відомі не тільки в місті, але й в околицях зарізяки Шайбус, Оклея-Менший, Мулярчик і Малярчук, Свенссон, Дронґаль, брати Шуфлери, СлєДзюньо, обидва Фірлеї та Ярко (Яйко) Пархуць.

Батько як міг, віддано й по-дитячому, прагнув наслідувати Фелюся. У дев’ятилітньому віці таке дається складно. Але цього так само прагнули десятки й сотні батькових ровесників і старших друзяк — по всьому місту, по всіх його районах. Бо всі вони ревно відвідували кінотеатри, й самі тільки назви — «Уранія», «Олімпія», «Варшава», «Тон» — лунали для них, як музика обіцяного раю. Всі вони переживали палку потребу в гідних наслідування героях.

А сам Фелюсь виразно наслідував актора Дуґласа Фербенкса, тільки радше не тодішнього, не сучасного їм Фербенкса, а десятиліттям молодшого, з німих фільмів 1920-х років. Хоча кульчик у лівому вусі Фелюсь почав носити щойно після виходу на екрани «Особистого життя Дон Жуана», себто десь із середини 30-х.

То був час, коли він остаточно і, здавалося, на довгі роки утвердився на позиції короля. Вміло нав’язуючи свою волю братві та різко придушуючи будь-які локальні форми спро-тиву, Фелюсь поступово підминав під себе дедалі більше територій. Їхні ватажки зазвичай капітулювали без особливого примусу чи відчуття поразки: Фелюсь умів переконати і притягнути на свій бік. І все ж це не завжди давалось йому легко.

Приблизно на третьому році його панування зчинили бунт бельведерські. Слід зазначити, що Бельведер завжди був доволі твердим опонентом Гірки, певний час навіть велися розмови про відокремлення цього незговірливого району від решти міста, внаслідок чого заговорилось уголос про «бельведерський сепаратизм». Дійшло врешті до того, що Бельведер відмовився визнавати Фелюся королем і сплачувати данину самогоном та повіями — всім тим, чим він зазвичай тільки й міг заплатити.

Фелюсь та його найближче оточення змушені були вдатися до контрзаходів, не допускаючи поширення «бельведер-ської зарази» на решту районів.

Щоосені, на межі вересня й жовтня, в місті гастролював пересувний цирк «Ваґабундо», розбиваючи табір на протилежному березі Бистриці в Пасічній. Станом на другу половину 30-х років то була вже досить підозріла і вельми потріпана кількасот-літньою історією контора, що витоками своїми сягала замалим не осені середньовіччя. Забігаючи наперед, зазначу: від остаточного розброду й ганьби цирк «Ваґабундо» парадоксальним чином порятувала Друга світова війна, наслідком якої рештки цього вкрай каламутного збіговиська опинилися за океаном.

Утім і в найбезславніші свої часи цирк «Ваґабундо» зберігав одну-дві жменьки вірних фанатів. Пальму першості серед них слід було б віддати верхівці бельведерських, зокрема їхньому лідерові на прізвисько Фризура, простодушному й тупуватому ґевалові, що просто-таки жити не міг без циркових вистав. На цій слабкості й вирішено було зіграти.

Фризура та ще двоє його кумпелів, чиї наймення батько, попри всі свої зусилля, згадати так і не зміг, отримали підроблені іменні запрошення (начебто від самого директора цирку монсиньйора Ананди) «уславити присутністю десятитисячну ювілейну виставу». Забувши про все на світі з елементарною обачністю включно, вони помчали кабріолетом у бік Пасічної, радісно обговорюючи можливі деталі фантастичного дійства і заздалегідь смакуючи номер із бородатою жінкою. Однак потрапити під омріяне шатро їм не судилося. Фелюсь та його бійці, числом уп’ятеро більшим за бельведерських, уже підстерігали їх на пустирі перед цирковим містечком. Далі почалося те, що міські хронікери й досі називають Великою Пасічнянською масакрою. Чого тільки не було в ній задіяно! Ланцюги, киї, кастети, ножі — всьому знайшлося вміле, а часом і майстерне застосування. Обидва Фризурині кумпелі досить швидко визнали себе переможеними, а відтак, стоячи на колінах, попросили Фелюся про владу і зверхність, без чого живими не вийшли б. Сам же Фризура не мав іншого відступу, крім як стрибнути в бурхливі річкові води. Там його й накрило. Нещадно пога-ратане об каміння тіло бельведерського самозванця витягли з річки гаками значно нижче — за Вовчинецькими пагорбами, де дві Бистриці врешті зливаються в одну. Міська управа дозволила поховати його на центральній алеї Нового цвинтаря, поруч із професорами гімназії та міськими поетами.

Отакі були ті часи, епоха Фелюся, і хто знає, скільки б вона ще тривала, якби не настав черговий вересень — 1939 року.

3

Одним із наслідків таємного протоколу до угоди між добродіями Ріббентропом і Молотовом та їхніми державами стало те, що у вересні згаданого року до нашого міста вмаршува-ли совіти. Це загальновідомий факт, і я не став би аж так на ньому наголошувати, якби не потреба в розвінчанні деяких доведених до цілковитої банальності кліше.

Уявлення про совітів як про дику азійську голоту, обдерту, напівкримінальну і вічно п’яну, що запанувало в наших умах протягом останніх двох десятиліть, насправді жахливо далеке від істини. Так, вони принесли до нашого міста і краю великі зміни, сколихнувши самі підвалини звичного повсякденного укладу. Але скільки вже можна пережовувати всі ці нісенітниці про нічні сорочки і дамську спідню білизну, в яких офіцерські дружини начебто вибиралися до театрів! Скільки ще разів ми потішатимемося над міфічними нічними горщиками, з якими вони йшли на ринок по сметану! Недолугі фантазії сумнівних дотепників — і тільки.

Насправді то був достатньо різний і в самому собі розшарований та суперечливий субстрат. Виховані на поезіях Ма-яковського й Заболоцького, вони залюбки слухали опуси Шостаковича для квартету саксофоністів, цитували напам’ять оберіутів та Ахматову, захоплювалися Чорним Квадратом та обома Кандинськими. Позаселявши найатракційніші панські помешкання колишнього міщанства в центрі та на Липовій, ці донедавна ще прості робітники і матроси, а нині керівні кадри і слуги партії відразу ж наповнили нашу затхлу провінцію новим змістом. Вечорами з лоджій, де вони збиралися навколо самоварів, лунали концерти мандолін-ної музики та класичний політкаторжанський гімн «Владимирский централ». Іноді вони захоплено грали в буриме, користуючись при цьому лише двома типами рим — пастер-наківською та кірсановською. У міському театрі замість дурнуватих містечкових водевілів почали ставити оптимістичні трагедії.

Хоча найважливішим зі всіх мистецтв для них, як і для абориґенів, було кіно. І найкращим на світі вони вважали своє. Тож навіть не збиралися дозволяти ще якесь.

Оце й була найразючіша зміна, пов’язана з їхнім нашестям — зміна репертуару в кінотеатрах. Усе західне було вмить виключено і заборонено. Замість Мері Пікфорд, Марлен Дітріх чи польської Ордонувни — безкінечна Любов Орлова. Замість улюблених вестернів — «Чапаев» і «Людина з рушницею». Замість симпатичних і звабливих ґанґстерів та багдадських злодіїв — секретарі ревкомів. Замість Доктора Мабузе і Доктора Калліґарі — Володимир Ілліч Ульянов-Ленін.

Того першого окупаційного року совітські