Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

Пуаро підняв руку.

– Оскільки їх не прибрали, Доркас, залиште їх ще на трішки, я вас благаю. Я хотів би їх оглянути.

– Гаразд, сер.

– О котрій ви вийшли з дому вчора ввечері?

– Близько шостої, сер.

– Дякую, Доркас, це все, що я вас хотів запитати. – Він підвівся й почимчикував до вікна. – Мені так подобаються ці клумби. Скільки тут садівників працює, до речі?

– Тепер лише троє, сер. Було п’ятеро до війни, тоді за всім наглядали так, як і годиться в домі джентльмена. Якби ви це бачили тоді, сер. Гідний тоді був вид. Тепер тут лише старий Меннінґ, молодий Вільям і новомодна жінка-садівниця в бриджах і всякому такому. Ах, жахливі часи настали!

– Добрі часи повернуться, Доркас. Урешті, ми на це сподіваємося. А зараз чи не покликали б ви Енні?

– Так, сер. Дякую, сер.

– Звідки вам було відомо, що місіс Інґлторп приймала снодійні таблетки? – запитав я, охоплений цікавістю, коли Доркас вийшла з кімнати. – А про загублений ключ та про дублікат?

– Усе за порядком. Щодо снодійних таблеток я здогадався з цього. – Він раптом показав маленьку картонну коробочку, які аптекарі використовують для таблеток.

– Де ви її знайшли?

– У шухляді умивального столика в спальні місіс Інґлторп. То був шостий номер мого списку.

– Та, гадаю, оскільки останні таблетки прийняли два дні тому, це вже й не так важливо?

– Напевно, не важливо, та чи помітили ви щось незвичайне в цій коробочці?

Я пильно її роздивився.

– Ні, не сказав би.

– Гляньте на напис.

Я уважно прочитав напис: «Одна таблетка перед сном за потреби. Місіс Інґлторп».

– Ні, не бачу нічого особливого.

– Навіть того, що тут немає прізвища аптекаря?

– Ах! – вигукнув я. – Авжеж, це дивно!

– Чи вам колись таке траплялося, щоб аптекар відсилав таку коробку без надрукованого на ній свого прізвища?

– Ні, не можу сказати, щоб таке траплялося.

Мене це починало надзвичайно захоплювати, та Пуаро згасив мій запал своїм висловом:

– Проте пояснення дуже просте. Тож не інтригуйте так себе, мій друже.

Почулося скрипіння підлоги, що свідчило про наближення Енні, тому в мене не було часу щось відповісти.

Енні була миловидою рослою дівчиною, що, очевидно, працювала з великим захопленням, змішаним із певним зловтішним задоволенням від трагедії, що тут трапилася.

Пуаро одразу перейшов до справи з діловою різкістю.

– Я вас покликав, Енні, тому що гадав: ви зможете розповісти дещо про листи, які місіс Інґлторп писала минулого вечора. Скільки їх було? І чи можете пригадати імена й адреси?

Енні замислилася.

– Там було чотири листи, сер. Один – для міс Говард, один – для містера Веллза, адвоката, а про два інших, сер, я не можу згадати… о, ще один – для компанії «Росс», яка обслуговує бенкети, із Тедмінстера. Ще одного не пам’ятаю.

– Думайте, – наполягав Пуаро.

Енні даремно ламала мозок.

– Вибачте, сер, та я нічого не можу згадати. Не думаю, що я навіть помітила.

– Не має значення, – сказав Пуаро, не виказуючи ознак розчарування. – Ще хочу вас запитати про дещо. У кімнаті місіс Інґлторп є каструлька із залишками какао. Вона ним частувалася щовечора?

– Так, сер, какао приносили в кімнату щовечора, і вона його підігрівала вночі, коли хотіла.

– Що це було? Просте какао?

– Так, сер, з молоком та чайною ложкою цукру і двома чайними ложками рому.

– Хто його приносив до кімнати?

– Я, сер.

– Завжди?

– Так, сер.

– О котрій?

– Коли приходила заслонити штори, як правило, сер.

– Ви приносили його одразу з кухні?

– Ні, сер, бачите, на газовій плиті не вистачає місця, тож кухар готував його раніше, до того, як варив овочі на вечерю. Потім я приносила його нагору і ставила на стіл поруч із розкривними дверима, а пізніше відносила в її кімнату.

– Розкривні двері знаходяться в лівому крилі, чи не так?

– Так, сер.

– А стіл, він із цього боку дверей чи далі, з боку прислуги?

– З цього боку, сер.

– О котрій принесли какао нагору минулого вечора?

– Десь о чверть на восьму, сер.

– А коли ви віднесли його до кімнати місіс Інґлторп?

– Коли пішла заслонити штори, сер. Близько восьмої. Місіс Інґлторп прийшла в спальню до того, як я закінчила.

– Тож між чверть на восьму і восьмою годиною какао стояло на столі в лівому крилі?

– Так, сер.

Обличчя Енні червоніло все більше й більше, і несподівано з її уст вихопилося:

– І якщо в ньому була сіль, сер, то це не я. Я ніколи сіль навіть поруч не ставила.

– Чому ви думаєте, що там була сіль? – запитав Пуаро.

– Побачила на таці, сер.

– Ви бачили сіль на таці?

– Так. Груба кухонна сіль. Я не помітила її, коли виносила тацю нагору, та, коли прийшла, щоб віднести до господині в кімнату, – одразу її побачила, і, думаю, мені варто було віднести тацю вниз і попросити кухаря приготувати свіжий напій. Та я дуже поспішала, бо Доркас не було, тож вирішила, що із самим какао, напевно, усе було гаразд, а сіль розсипалася лише по таці. То я витерла її фартухом і понесла.

Мені було важко контролювати хвилювання. Сама того не відаючи, Енні надала нам важливий доказ. От би вона здивувалася, якби знала, що «груба кухонна сіль» була стрихніном, однією з найстрашніших отрут, які знало людство. Я захоплювався спокоєм Пуаро. Його самовладання було разючим. Я з нетерпінням чекав наступного питання, та воно мене розчарувало.

– Коли ви ввійшли до кімнати місіс Інґлторп, чи були двері до кімнати міс Синтії замкненими?

– Так, сер, вони завжди замкнені. Їх ніколи не відчиняли.

– А двері до кімнати містера Інґлторпа? Ви не помітили, чи вони теж були замкнені?

Енні завагалася.

– Не можу точно сказати, сер. Вони були зачинені, та не можу стверджувати, чи замкнені.

– Коли ви зрештою залишили кімнату, місіс Інґлторп замкнула за вами двері?

– Ні, сер, не тоді, та, думаю, пізніше замкнула. Вони зазвичай замикалися на ніч. Я про двері в коридор.

– Ви не помітили на підлозі свічковий віск, коли прибирали кімнату вчора?

– Свічковий віск? О ні, сер. У місіс Інґлторп не було свічки, лише лампа для читання.

– То, якби була велика пляма з воску, ви вважаєте, що напевне б її помітили?

– Так, сер, і я б її прибрала з допомогою промокального паперу й гарячої праски.

Потім Пуаро повторив питання, яке ставив Доркас:

– У вашої господині