Читати книгу - "Таємний агент Микола Гоголь"

в оповіданні «Майська ніч, або Утоплена» наводиться розповідь про сільського голову, яка може мати «політологічне» прочитання: мовляв, голова — важлива персона на селі, і кожен парубок хотів би бути головою. До «видатних заслуг» голови належить те, що колись він аж два дні супроводжував царицю Катерину ІІ, коли та подорожувала Україною. Цей епізод автор сприймає загалом позитивно чи принаймні нейтрально. Звісно, Гоголь із певною іронією пише про «важливість» місії голови при супроводженні цариці, підсміюється із сільського начальника — але не більше.

Голова використовує владу не стільки задля підтримання порядку в селі, скільки задля власного задоволення. Наприклад, нема на селі гарненької дівчини, за якою б не волочився голова. Не останню роль у такому ставленні голови до своїх підопічних відіграє те, що він майже не залежить від них. Вважає, що поставлений царем. А оскільки цар далеко, то сам голова у своєму селі і є «царем-самодержцем».

Влада в Україні (і в Росії загалом) змальовується Гоголем як суворо ієрархічна. Владець певного рівня майже абсолютно залежить від владця рівня вищого. Він, будучи деспотом над своїми підопічними, враз стає жертовним ягням перед вищестоящими і ладен виконувати навіть найабсурдніші їхні накази — аби лиш зберегти своє становище. Таким і є голова із «Майської ночі…». До нього потрапляє записка, нібито написана комісаром (хоча насправді це не так). У цій записці голову обзивають старим дурнем. І цю образу він покірно ковтає. Йому наказують зробити те, що не відповідає його бажанню, інтересам, — і він робить. Бо вищестоящим треба коритися й коритися абсолютно.

Парадокси ієрархічної влади, заснованої на абсолютній покірності нижчестоящих перед вищестоящими, блискуче показані в «Ревізорі». Владці якогось російського провінційного міста сприймають за ревізора, тобто представника вищої влади, нікчемного чиновника Хлестакова, який нікого не представляє, окрім самого себе. Культ влади виявляється настільки сильним, що Хлестаков ураз із «гидкого каченяти» перетворюється на «білого лебедя». Його шанують, усіляко ним опікуються. Хоча зрозуміло: шанують його не як особистість, а як представника влади.

Гоголь у «Ревізорі» показує, що ієрархічна влада, базована на абсолютизмі, не придатна для нормальної самоорганізації суспільного життя. Стан різноманітних інституцій, що функціонують у провінційному місті, украй плачевний. Але міські правителі цим не переймаються. У них є два визначальні пріоритети: безоглядне піклування про свій добробут, заради якого вони як липку обдирають своїх підданців, беруть від них хабарі тощо, і намагання сподобатись начальству, від якого, зрештою, залежить їхнє становище.

У жорсткій ієрархічній системі саме намагання сподобатись начальству й робить владу бодай трохи конструктивною, змушує її працювати для блага суспільства. Щоправда, відбувається це лише в певних межах, часто без урахування реальних потреб людей. Тут нічого дивного немає. При ієрархічній владі діалог низів із верхами зведений до мінімуму й має спотворений характер. До того ж дуже велику роль відіграє суб’єктивний чинник — особисті вподобання вищих, погляди та стереотипи, якими вони керуються.

Подобається нам це чи ні, але Україна — в інтерпретації Гоголя — пристає на таку систему влади. Звісно, ця система притаманна царській Росії загалом, але ж і Україна всерйоз проти неї не бунтує. Тобто Україна трактується як органічна (!) частина імперії, хай і не без своїх особливостей.

У «Майській ночі…» зображувана влада ніби та сама, що й у «російському» «Ревізорі». Хоча є тут і деякі свої нюанси. Підданці сільського голови — не якісь там холопи, а «вільні козаки». Тому здатні на бунт.

Проте бунт цей якийсь несерйозний. Син сільського голови бунтується проти батька, бо той хоче забрати його дівчину. Відповідно, син підбиває на виступ «вільних козаків». «Вільні козаки» легко йдуть на це, бо сільський голова їм не подобається, хоча чітко визначити свої претензії до нього вони не можуть. Але бунт несерйозний не лише за суттю, а й за формою. Це така собі «пісенна революція», яка виявляється у глузуванні з голови, у різних обрáзах на його адресу. Ця «революція» — через свою несерйозність — не може закінчитись перемогою. Це не більш ніж гра, забава. І якщо ця «революція» і має свій гепі-енд, то не завдяки зусиллям «вільних козаків», які лише створюють шумовий фон, а завдяки втручанню зовнішніх сил, доброї русалки, яка організовує справу так, що син голови Левко таки одружується зі своєю коханою. Тобто результат «революції» зводиться до того, щоб забезпечити благополуччя «головного революціонера», який повстав проти свого батька. Що ж до «вільних козаків», то в їхньому житті нічого не змінилося. І, певно, коли Левко опиниться на місці свого батька (що є цілком імовірним), він чинитиме так само, як і батько. А «вільним козакам» від цього — ні холодно, ні жарко.

На відміну від Росії, Україна може коритися владі й при цьому не шанувати її. Недаремно у «Ночі перед Різдвом» Гоголь описує чорта, який виглядом своїм нагадує губернського стряпчого, тобто представника влади. Це можна розуміти так: мовляв, влада — від нечистого.

З проблемою влади у Гоголя так чи інакше пов’язане питання імперії та місця України в ній. Для нього, як і для більшості малоросійських дворян, імперія мала цінність, оскільки забезпечувала стабільність, давала можливість безбідно існувати і навіть робити державну кар’єру. Візьмімо героїв «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»: ці заможні нащадки козацької старшини в безділлі проводять свої дні. Єдине, що турбує їх, — це їхня геть абсурдна сварка і дріб’язкове з’ясовування стосунків між собою.

Однак, незважаючи на лояльність до імперії, нащадки колишньої козацької старшини, як уже говорилося, повністю задоволені не були. Хоча це була якась внутрішньо не усвідомлена незадоволеність. Вона виражалася в «українському регіоналізмі»: захопленні українським побутом, природою, зрештою, історією, у протиставленні себе (правда, протиставленні нечіткому, аморфному) Петербургові як імперській столиці. Цю незадоволеність бачимо і в Гоголя.

Достатньо порівняти в його творах українські та петербурзькі замальовки. Якщо українські пейзажі постають як щось природне й естетично привабливе, то зовсім іншими є картини петербурзькі, де все фальшиве, «дихає обманом».

Ставлення Гоголя до Петербурга подвійне. З одного боку — це столиця, осередок цивілізації. З іншого — Гоголь демонструє своє емоційне несприйняття Петербурга. У деяких творах, зокрема в так званому петербурзькому циклі, воно звучить з особливою силою. Наприклад, Невський проспект, «серце» Петербурга, змальовується Гоголем як місце демонів, нечистої сили. Навіть у «Ночі перед Різдвом», де, здавалося б, російська столиця постає в позитивному, якомусь лубочному образі, у контексті прочитується негатив. Вакула (без сумніву, герой позитивний) летить до Петербурга верхи на чортові. Цей епізод набуває символічного значення. Його можна