Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За таких обставин 5 листопада 1648 р., тобто одночасно з початком облоги Замостя, Хмельницький виряджає до Варшави посольство на елекційний сейм з листами до Яна Казимира та сенаторів із загалом доволі скромними політичними вимогами. Вони, зокрема, обумовлювали гарантування королем і Річчю Посполитою відновлення козацьких прав і привілеїв, ліквідованих «Ординацією» 1638 р. Крім того, виділення козацтву території, що мала перебувати під його безпосереднім управлінням, поза контролем старостинської адміністрації та за умови повного виведення звідти кварцяних військ, надання дозволу на організації морських виправ козацтва, а також зрівняння козаків у правах зі шляхтою щодо повного самоврядування та непідлеглості владі коронних гетьманів, а лишень одного короля.
Зважаючи на той акомпанемент, який супроводжував похід Хмельницького на чолі потужної армії під Замостя, не почути його слова при обранні нового короля було практично неможливо. Отож, 17 листопада Яна Казимира було проголошено новим королем.
А перед тим, ще 14 листопада, тобто того дня, коли переконався у власній перемозі, Ян Казимир вислав до Хмельницького свого секретаря Якуба Смяровського з повідомленням про свою готовність прийняти всі висунуті гетьманом вимоги. Скликана 19 листопада гетьманом старшинська, а згодом загальна рада, або Чорна, висловилася за припинення облоги Замостя, визнання влади Яна Казимира та повернення на Подніпров'я.
Менше одностайності серед старшини було в питанні щодо долі опанованих козаками західноукраїнських територій. Частина козацьких старшин, зокрема полковники Максим Кривоніс та Петро Головацький, виступали за закріплення цього регіону за Військом Запорозьким. Натомість Хмельницький і його однодумці, зважаючи на стомленість війська, вважали за необхідне вивести його на Наддніпрянщину.
Згодом історики, як українські, так і зарубіжні, будуть запекло сперечатися з приводу доцільності такого кроку, нерідко закидаючи Хмельницькому в цьому випадку політичну недалекозорість і навіть «дурість» та називаючи рішення про відхід із Галичини чи не найбільшою політичною помилкою гетьмана. Мабуть, найбільш ефектно з цього приводу висловився Михайло Грушевський, котрий був переконаний в тому, що в разі продовження наступу на Варшаву Богдан «розігнав би польську шляхту на чотири вітри». Проте, вочевидь, мають рацію ті дослідники, котрі резонно запитують — а чи були в Хмельницького шанси закріпитись у Галичині? І чи були резони вести в переддень зими знесилену армію до Вісли? І головне, чи існували можливості при цьому вберегтися від перемоги, яка мала всі передумови стати для Війська Запорозького пірровою?
«Мойсей Руський, спаситель, освободитель і визволитель народу з лядської неволі»
Вдовольнившись обіцянками новообраного короля Яна II Казимира виконати справедливі козацькі вимоги та повернути Війську Запорозькому належні йому стародавні права і вольності, Богдан Хмельницький згорнув облогу Замостя та через Сокаль, Дубно, Острог і Житомир повів козацьке військо на Подніпров'я, до Києва. Під час маршу козаків аж до Паволочі супроводжував спеціальний королівський посол Станіслав Холдаковський, котрий з неприхованою радістю інформував коронних достойників, що тут, на західних кордонах Київського воєводства, у районі Білопілля, козацький гетьман більшу частину війська розпустив, а з частиною попрямував до Києва, аби вже звідти відправити втомлених тривалим походом вояків на зимові квартири. Особливе захоплення в посла викликали дії Хмельницького, спрямовані на заспокоєння ситуації в Україні: «...універсали свої по всій Україні розіслав, щоб усюди селяни панам своїм усякий послух і підданство виявляли». Практично одночасно з вождем повсталого люду звернувся з універсалом до підданих і Ян II Казимир. Суть королівського послання зводилася до такої давно очікуваної обивателями республіки тези: козацька війна закінчилась!
Для того аби поставити крапку в цьому кривавому конфлікті, король — як і було домовлено з Хмельницьким раніше — затвердив склад комісії, яка мала негайно вирушити в Україну та виробити умови тривалого миру. Згідно з побажанням козацького керівництва, комісію очолив лідер православного табору в середовищі коронної еліти брацлавський воєвода Адам Кисіль, котрий перед тим уже неодноразово демонстрував прагнення вирішити конфлікт політичними засобами.
Зважаючи на миролюбність заяв козацького гетьмана, що прозвучали на переговорах з представниками Яна Казимира під Замостям, здавалося, що для Кисіля та його товаришів виконати поставлене перед ними новообраним королем і підтримане сеймом завдання з приведення козаків до послуху буде не так уже й важко. Проте за той час, поки посольство вибиралось у дорогу з Варшави до Києва (а саме тут король і його радники воліли бачити місце майбутніх таких важливих для спокою Речі Посполитої перемовин), у давній князівській столиці Русі відбулися події, що зробили місію православного магната до козаків практично нездійсненою.
У неділю 27 грудня (за старим стилем) 1648 р. Богдан Хмельницький на чолі ескорту з двохсот козацьких старшин і вибраних козаків вступає до Києва. До давньої княжої столиці Русі козацький зверхник в'їжджав як тріумфатор — через браму Золотих Воріт. Там його урочисто зустрічали городяни, представники православного духівництва, студенти Києво-Могилянського колегіуму. На зустріч козакам у супроводі тисячі вершників виїхали Київський митрополит Сильвестр (Косов) та Єрусалимський патріарх Паїсій.
Київ вітав Хмельницького передзвоном в церквах, гарматними пострілами на замку та декламаціями написаних на його честь київськими спудеями віршів, у яких гетьман проголошувався «Мойсеєм Руським», «спасителем, освободителем і визволителем народу з лядської неволі». За спостереженням православного шляхтича Йоахіма Єрлича, котрий переховувався в Києві від жахів козацького повстання, а тому аж ніяк не симпатизував Богдану, кияни раділи зустрічі з гетьманом у десять разів більше, «ніж будь-якому своєму воєводі».
У Києві гетьман мав зустрічі з митрополитом Київським Сильвестром і патріархом Єрусалимським Паїсієм. Особливо плідним було спілкування зі східним архієреєм. Прагнучи зміцнити позиції православної церкви, Паїсій надзвичайно високо оцінював боротьбу Хмельницького з її ворогами, наштовхував на думку щодо необхідності побудови православного князівства. Гетьману, вочевидь, надзвичайно лестило, що східний патріарх порівнював його з імператором Костянтином, захисником християнства, називав «князем Руським». На честь дня народження Хмельницького того ж 27 грудня патріарх провів урочисте богослужіння в Святій Софії Київській, під час якого Богдану було відпущено не лише всі наявні на той час гріхи, а й гріхи майбутні. Така процедура, зауважимо, була необхідним елементом коронації європейських володарів. І можемо висловити припущення, патріарх вдався до неї з неприхованим політичним підтекстом. Не даремно ж Україною, як власне й Польщею, поширювалися чутки, що Паїсій привіз до Києва й митру, аби нею коронувати Хмельницького на Руське князівство.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років», після закриття браузера.