Читати книгу - "Мондеґрін"

— Але як я сміялася! — глянувши просто в очі Габінського і торкнувшись його вологої долоні, додала Лукойє, чим моментально відігнала нав’язливу неприємну реальність. — Це так добре, що ви приятелюєте з дядечком Петром, їй-бо, пане Габінський, свята цибуля та укріп, це мене просто вразило!

— Справді? — Габа усміхнувся своєму коньяку, зробив великий ковток (ніхто не стане падати на підлогу та кричати) і, намагаючись діяти якомога тихіше, забрав руки зі стола й заходився таємно терти долоні об штанята.

— Нє, ну це ж комедія, їй-бо! — щиро засміялася Оле. — Куди тому Мольєру чи Бомарше. Троє дорослих розумних чоловіків у нетверезому стані освячують бакалію. Це просто прекрасно, як на мене.

— Ага, — кивнув Габа, — Елевсінські містерії.

***

«Красиве і Корисне» — частина торговельно-розважального центру «Карматаун». Величезне, мовчазне і живе приміщення зустріло Петра Петракіса та Габу запахами вимитої підлоги, парфумів, що продавалися вдень біля входу і досі були присутні у повітрі, смачної гарячої кукурудзи, що годину-дві тому ще смажилася прямо тут, біля кас «Красивого і Корисного», легкими й романтичними, як перша любов, запахами цибулі, капусти, картоплі, бананів, ківі, свіжих, але трішечки недостиглих мандаринів. Царина м’якого притишеного світла.

Удень — насправді — в цьому величезному, як Собор Святого Петра у Римі, приміщенні працює, мабуть, двісті сорок чи радше три тисячі триста тридцять два різноманітні заклади. Тридцять чотири з них або, напевно, п’ятдесят вісім — це ресторани, бари, кафе, маленькі прозорі забігайлівки, де можна нашвидкуруч з’їсти гарячу собаку чи інший фастфуд. П’ятсот сорок — магазини одягу та ювелірних прикрас. Сімдесят три — сувеніри та побутова техніка. Вісімнадцять — банківські офіси. Десять — магазини іграшок, зокрема й для дорослих. П’ять — крамниці європейського сиру та вина. Другий та третій поверхи присвячені відпочинку.

— Ти ж у мене тут перший раз, Василю? О, я тобі зараз розкажу, — Петро розважливо усміхнувся. — Загалом центр займає стільки-то тисяч квадратних метрів, або сто п’ять квадратних кілометрів. Що, до речі, абсолютно збігається із загальною площею такого міста, як Париж.

— Достатньо, коротше, — поважно кивнув Василь.

— Вистачає. Крім «Красивого і Корисного», маємо боулінґ-шмоулінґ, басейн з дельфіном, теніс з ракетками, — Петро налив мовчазному Габі та доброму Василю, — ковзанку, щоб, значить, відчути холод буття, маленький приватний зоопарк, три кінотеатри з кінофільмами, театр на воді, кабаре, чотирнадцять модерново обладнаних бізнес-центрів та безліч чудово облаштованих залів для актів. Інакше кажучи, актових залів.

— Ти диви, як зручно. — Василь випив чарочку горілки і з’їв огірок.

— Та да, — погодився Петро. — Можна за один захід придбати пилосос, сфотографуватися з мавпою, випити віскі, викупатися у басейні, випити віскі, застрахувати власне життя, зіграти кілька партій у теніс, випити віскі, а потім уже, як людина, піти на ковзанку і вбитися нахуй.

— Дуже-дуже зручно, — кивнув Габа, — цьому закладу тільки похоронного бюро не вистачає.

— Загалом, я думаю, — продовжив Петро, — що нам тут конче потрібен відкритий пологовий павільйон.

— Пологовий павільйон «Quasimodo», похоронне бюро «Nie ma sprawy», крематорій «Prometheus» і телерадіостанція імені Нестора Махна, — уточнив Габа.

— Так, — погодився Петруньо, — і ми невпинно рухаємося в цьому напрямку.

Друзі замовкли і, якось не зговорюючись, задивилися у той бік, де крізь дзеркальні величезні двері заввишки метрів зо п’ять можна було бачити проспект, яким бігли автомобілі, зупиняючись на світлофорах, великі будівлі новітніх житлових районів, що якраз запалали веселими вогниками родинного щастя та комфорту, спостерігати безкінечне життя великого дивного міста, столиці воюючої країни.

«Красиве і Корисне» займає менше двадцятої частини першого поверху. Вночі можна сісти на підлогу, от як зараз, і слухати, як живуть усі ці речі, що наповнюють собою оболонський Париж. Чуєш, турецьке золото розмовляє з китайським барахлом, хтось невидимий стукає кулькою на порожніх тенісних столах, зелені спини яких простягнулися до самого обрію, де, втомившись від марноти життя, плаває у великому темному басейні, освітленому вогнями Оболоні, сумна косатка Феміда, яку власники цього атракціону вже два роки поспіль видають за дельфіна Толю. А вона, ця Феміда, ні разу не Толя, тим більше — не дельфін. Вона косатка, Orcinus orca, належить до однієї з тих популяцій Норвезького моря, що спеціалізуються саме на оселедці й щоосені мігрують слідом за ним до узбережжя Норвегії. Саме тому, що їй до вподоби оселедці, а не ці крикливі тупі створіння, які кожного дня приходять у «Карматаун», Феміда й досі нікого з них не з’їла. Вона плаває і відчуває все це місто, що живе, і танцює, і вмирає, і плаче, і сміється навколо неї. І вона не любить його, бо не розуміє, як так можна жити. Як врешті-решт можна їсти сто років тому заморожений оселедець, яким торгують у рибному відділі «Красивого і Корисного», та ще й під дешеву польську горілку.

І під усім цим дрібним мотлохом, під Фемідою, «Красивим і Корисним», під хлопцями, що сіли на підлозі біля стелажів і говорять про життя, до ночі пульсує метро. Цей пульс відчувається постійно. Але вже незабаром настане година, коли підземний світ зачинить двері. Звіру-метрополітену потрібен час, щоб перетравити сьогоденні враження і живі тіні необачливих людей, їхні посмішки й пам’ять, образи й рухи, що назавжди залишилися в далеких і безкінечних підземеллях.

Габа думав про все це, а Василь розказував, як колись навчався в духовній семінарії, як зустрів свою першу жінку, кинув попівство і пішов працювати на завод. Став талановитим начальником дільниці, великим слюсарем, мрійником з великої літери «D», потім закінчив інститут, зробився конструктором конструктів, бізнесменом, мав навіть патенти, хай би що це значило. Та не облишив свої юнацькі вподобання. Любив читати Біблію, думати про майбутню зустріч з Христом. Кілька разів їздив у Єрусалим до Гробу Господня, щоб побачити на власні очі, що там і як відбувалося. Плакав, як дитина, дивлячись на Гетсиманський сад (Тоді з ними приходить Ісус до місцевості, званої Гетсиманія, і промовляє до учнів). А в буденному житті завжди знаходив час, щоб наставляти та лікувати світлими напученнями робочі серця пролетаріату та менеджерів цього світу.

— Ну що, хлопці, будемо починати? — сказав він нарешті, і Пітер разом із Габою мовби прокинулися від довгого сну.

— Вмієш ти, Василю мій, розказувати, — похитав головою Петруньо і поглянув на годинник над входом, — все ж таки треба було тобі йти на священика. Може, давно би вже Рай на землі був.

— Вимолив би у Бога Україну, — кивнув Габа, — і переніс її трішечки