Читати книгу - "Спокута сатани"

Між тим уява надалі бавилася зі мною, і перед тим як знову заснути, я чув − чи мені здалося? − біля себе свистячий шепіт: «Тихше! Не турбуй його! Нехай безумний спить у своєму безумстві!»

V

Наступного ранку, щойно вставши, я довідався, що його світлість − як називали князя Ріманського його слуги і прислужники готелю, − поїхав верхи до парку, лишивши мене снідати на самоті. Тому я зійшов до загальної зали, де мені догідливо прислуговували, незважаючи на мою потерту одіж, яку я досі мусив носити, не маючи нічого на зміну. Коли я хотів би поснідати? О котрій годині маю намір обідати? Чи залишатимусь у своїх апартаментах? Чи, може, вони не задовольняють мене? Можливо, я волів би апартаменти, подібні до тих, що займає його світлість?.. Усі ці шанобливі питання спершу дивували мене, а потім почали тішити. Якісь таємничі агенти, вочевидь, поширили чутки про моє багатство, і це був перший результат. У відповідь я сказав, що наразі нічого не можу вирішити й віддам відповідні розпорядження не раніше як за кілька годин, а поки що залишаю кімнату за собою. Після сніданку я зібрався був іти до своїх повірників, та щойно замовив екіпаж, як побачив мого нового приятеля: він повертався з прогулянки. Князь сидів верхи на прекрасному гнідому огирі з дикими очима, ноги якого тремтіли від напруги, − напевно, він щойно мчав щодуху й тепер гарячкував під владною, твердою рукою їздця, яка стримувала тварину. Кінь стрибав і крутився між кебами й возами, що видалося б доволі ризикованим, якби вершником був хтось інший, а не Ріманський. Удень князь видавався ще кращим на вроду: легкі рум'янці забарвлювали природну блідоту обличчя, а очі блищали задоволенням після моціону. Я чекав його наближення, так само як і Амієль, який зазвичай з'являвся в коридорі готелю у мить прибуття свого пана. Ріманський, побачивши мене, посміхнувся й торкнувся руків'ям хлиста до капелюха, що мало означати поклін.

− Ви довго спите, Темпесте! − сказав він, зістрибуючи з коня й кидаючи повід грумові, який його супроводжував. − Завтра ви маєте поїхати зі мною й долучитися до «Товариства печінки», як говориться модним жаргоном. Раніше вимовляти слово «печінка» або інші назви внутрішніх органів уважалося за найвищу міру неделікатності, але тепер усе змінилось, і ми вбачаємо особливе задоволення в міркуваннях про негарні фізіологічні предмети. І в «Товаристві печінки» ви побачите заразом усе мостиве панство, яке запродало душу дияволові, − людей, які об'їдаються до того, що годні луснути, а потім із поважним виглядом парадують на добрих конях, надто добрих як на такий кепський тягар, і сподіваються в такий спосіб вигнати диявола зі своєї зараженої крові. Вони думають, що я один із них, але помиляються.

Він поплескав коня, і грум відвів його; після швидкого бігу мило вкривало плямами лиснючі груди й передні ноги тварини.

− Навіщо ж ви приєднуєтесь до товариства? − спитав я, сміючись і дивлячись на князя з неприхованим захватом: костюм для верхогонів добре сидів на ньому й ніколи ще його чудова статура так не впадала мені у вічі. − Ви дурите їх!

− Так, − відказав він, − і, знаєте, я не єдиний у Лондоні, хто їх дурить. А куди це ви налагодилися?

− До тих повірників, що написали мені вчора. Назва фірми − «Бентам і Елліс». Чим раніше я матиму з ними розмову, тим краще. Як ви гадаєте?

− Так, але ось що, − і він відвів мене вбік, − вам слід мати при собі готівку. Для вашої репутації недобре буде, якщо ви відразу ж звернетесь по гроші; немає жодної потреби пояснювати цим юристам, що їхній лист застав вас на порозі голодної смерті. Візьміть цей гаманець − пам'ятайте, ви дозволили мені бути вашим банкіром! А дорогою зайдіть до якого-небудь відомого кравця й одягніться як слід.

Він відвернувся й швидко пішов геть, а я, зворушений його добрістю, поспішив за ним.

− Стривайте, Лючіо!

Уперше я називав його на ім'я. Він спинився.

− Ну?

Він уважно на мене подивився й посміхнувся.

− Ви не даєте мені часу говорити, − промовив я тихо, оскільки ми стояли у загальному коридорі готелю. − Річ у тім, що я маю гроші, тобто можу їх негайно отримати. Керрінгтон надіслав мені в листі чек на п'ятдесят фунтів, я не встиг вам про це сказати. Він був такий добрий, що позичив їх мені. Візьміть цей чек як гарантію за гаманець. До речі, скільки в гаманці?

− П'ятсот банківськими білетами.

− П'ятсот! Любий друже, мені не потрібно стільки. Це забагато!

− За наших часів краще мати забагато, ніж замало! − швидко заперечив він. − Любий Темпесте, не надавайте цьому надто великої ваги! П'ятсот фунтів − це насправді ніщо. Ви можете витрати ти їх на один туалетний несесер, наприклад. Краще відішліть назад Джонові Керрінгтону його чек: я не дуже вірю в його щиросердність, беручи до уваги, що кількома днями перед моїм від'їздом з Австралії він відкрив копальню, оцінену приблизно у сто тисяч фунтів.

Я вислухав це з великим здивуванням і, мушу зізнатись, почувався дещо скривдженим. Відвертий і великодушний характер мого приятеля Босслза, здавалося, раптом примерк у моїх очах. Чому в листі він жодним словом не обмовився про свій успіх? Чи злякався, що я надалі турбуватиму його проханнями про позики? Мабуть, мій вигляд зраджував мої думки, оскільки Ріманський, який спостерігав за мною, сквапливо додав:

− Хіба він вам не згадував про своє щастя? Це не по-приятельському, але, як я вже говорив, гроші часто псують людину.

− О, гадаю, він не мав наміру зневажити мене, − поспішив я сказати з вимушеним усміхом. − Без сумніву, це буде темою його наступного листа. Що ж стосується цих п'ятисот фунтів…

− Облиште, любий мій! − проказав князь нетерпляче. − Навіщо ви говорите про гарантії? Хіба ви самі не є моєю найпевнішою гарантією?

Я засміявся.

− Ну так, тепер я цілком благонадійний і не маю наміру тікати.

− Від мене? − спитав він із напівхолодним, напівлагідним поглядом. − Ні, не думаю!

Він зробив легкий жест рукою й залишив мене, а я, поклавши шкіряного гаманця з банкнотами в бічну кишеню, покликав кеб і поїхав на Басінгхолл-стрит, де чекали на мене мої