Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Але пан Чраген, хоча й вирушив, як і я, до Великої зали, ні словом, ні жестом не дав мені зрозуміти, що пам’ятає про своє прохання. А я не став нав’язуватись.

І все ж «академік» нічого не забув.

— Парубче!

Я вже піднявся на четвертий поверх, благополучно повечерявши. Чраген залишив залу трохи раніше, і, як з’ясувалося, влаштував на мене засідку.

— Парубче, ну як? Вам вдалося хоча б щось розшифрувати?

Я навмисне повільно обернувся й підняв брову:

— А я вже вирішив, ви забули про той папірець.

Він зніяковіло кахикнув:

— Та ні, пане Нулкере, не забув. Просто, не хотілося зайвий раз привертати до вас увагу.

До мене? увагу? привертати? — цей готель, безперечно, нагадує притулок для божевільних!

— І від чиєї ж уваги ви мене, дозвольте поцікавитись, оберігали? — гнівно вимовив я, розпалюючись все більше й більше. Не одне, так інше. З божевіллям, здається, покінчено, так цей тип починає витинати бозна-що.

— Парубче, у кожного є таємниці, чи не так? — він помітно нервував. — Людина вихована та інтелігентна — маю сподівання, ми з вами до таких належимо — ніколи не намагатиметься розкрити чужі секрети. У вас вони — свої, у мене — свої. Ви допомагаєте мені, я — вам.

— Не знаю, наскільки ви мені допомагаєте, пане Чрагене, але — облишмо це. Я перекладав для вас ту сторінку зовсім не ради користі й не чекаю відповідних жестів із вашого боку. Ви волієте займатися конспірацією — будь ласка.

— Прошу ще раз, пробачте великодушно, коли образив.

Я махнув рукою (звичайно, великодушно):

— Прощаю. Забудьмо про це непорозуміння.

— Забудьмо, — залюбки погодився «академік». — А тепер, якщо можна, покажіть мені, що вам вдалося перекласти.

— Так, обов’язково. Але не сподівайтеся, що текст зрозумілий. Скоріше, навпаки.

— Нічого, нічого.

Ми зайшли до моєї кімнати, і я продемонстрував папірець із відновленим змістом тієї сторінки.

Початку першого речення не було (певно, залишився на попередній сторінці).

…колись чи ні. Я не можу знати, який із можливих варіантів майбутнього втілиться в життя, — і ніхто не може. І в незнанні, охоплений бажанням донести до тих, хто прийде (якщо прийде) після нас, свої знання, я пишу ці рядки.

Усвідомлюю, що ймовірніше за все мій щоденник прочитає хтось, для кого він не призначений. Що поробиш, так і буде. Звичайно, я не залишу щоденник без нагляду, але трапитися може різне.

У цьому місці невідомий автор пропустив кілька рядків, а потім продовжував. І за змістом, і за зовнішнім виглядом піктографів було видно, що наступний фрагмент написаний набагато пізніше, ніж попередній. Що я і пояснив «академікові».

Навіщо все це роблю? Я добре усвідомлюю: вже не буде Третього покоління. Власне, і не може бути. Ми так само тісно пов’язані з ними, як ненароджене дитя — з матір’ю, ми залежимо від їхнього сприйняття довкілля, і так само, як Перших змінили ми (а перші — Одвічних), замість нас приходить… що?

(Підозрюю: насправді вони не такі вже вільні від чогось сильнішого, ніж і ми, і взагалі… Не знаю. Треба буде при нагоді запитати у…

На цьому сторінка закінчувалася.

— Ось, будь ласка, — сказав я, коли пан Чраген скінчив читати. — Не густо, правда?

Він дістав хустинку і витер лисину.

— Н-да, ду-уже цікаво. Ду-уже, — виголосив «академік», і, судячи з тону, яким це було сказано, я зрозумів, що до самого себе.

Аж ось він стріпонувся і задумливо поглянув на мене:

— Скажіть, у вас багато часу зайняв переклад?

— Не дуже. Уся справа в тому, що це швидше піктограми, ніж ієрогліфи давньоашедгунської. Спочатку важко зорієнтуватися, але чим далі, то легше та швидше посувається робота.

— А чи не могли б ви перекласти більший текст? — з погано прихованою надією запитав він.

— Мабуть, — я знизав плечима. — Але боюсь, часу на це у мене не буде. Ви ж бачите, оповіді тривають майже добу, тільки і залишається, що виспатись як слід і задовольнити природні потреби. Куди вже до перекладів!

— Але в принципі?

— В принципі — міг би. Чому б ні?

— Пречудової Тоді… — він замислився, — тоді я зараз же занесу вам книжку, а ви спробуйте перекласти, скільки вийде. А після того, як ми виберемося звідси, ви продовжите. І не думайте, я вам заплачу. Скільки візьмете?

Я недовірливо посміхнувся:

— Не знаю. Треба подивитися на обсяг. До того ж…

— Добре! — він енергійно пройшовся по кімнаті. — Добре! Тоді поміркуйте як слід, а завтра вранці я принесу книгу і ми обговоримо ціну. На добраніч!

Він не дав мені можливості вставити навіть слово, підхопив сторінку, папірець з перекладом і вийшов. Я похитав головою. Дивак! «Після того, як виберемося звідси»! Як виберемося звідси, я або відпочиватиму на курорті і плюватиму у стелю власної новопридбаної садиби, або… Гм, або мені знадобиться робота, причому — найближчим часом. Добре, подивимося, що у нього за книга. Якщо вся наповнена такими незрозумілими дурницями… — ніхто ж мене не примушує, можна буде відмовитися.

Я ліг у ліжко, розмірковуючи над невдалим варіантом кінцівки цієї історії і про те, що робитиму далі. Навряд чи у якомусь бюро перекладів потрібен фахівець із давньоашедгунської. Та і який я фахівець? — так, любитель зі словником. Нарешті мене здолав сон.

За вікном не вщухав вітер.

ДЕНЬ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Пане Нулкере, ви ще спите? — голос, який розбудив мене, був зовсім не схожий на голос служника.

— Ні, вже не сплю, — зі злістю повідомив я. — Зачекайте, пане Чрагене, зараз одягнуся і відчиню.

Сьогодні «академік» притискав до грудей замість темно-синьої папки масивний пакунок.

— Що це? — здивувався я.

— Книга, — пояснив пан Чраген.

— А чому ви її так ретельно запакували?

Він зніяковіло кахикнув. Конспіратор!

Я вже збирався розгорнути його, але раптом за дверима промовили:

— Вставайте, пане!

— Уже встав! — повідомив я. — Іду до Великої зали.

— Котра година? — це запитання я адресував «академікові».

— Десята. Незабаром оповідь.

— Тоді я займуся книжкою пізніше, гаразд?

Він погодився, хоча я бачив, що тільки ввічливість змусила його зробити це. Схоже, «академіку» страшенно кортіло ознайомитися зі змістом старовинної праці.

Не розгортаючи, я відклав пакунок на стіл і разом із паном Чрагеном вирушив до Великої зали. Їжа перш за все!

Під час сніданку Данкен іще раз порушив питання, чи довго нам сидіти замкненими, але Мугід знову нічого конкретного не сказав. Решта, схоже, не дуже хвилювалися з приводу нашого ув’язнення: чи то звикли до тієї думки, що оповіді доведеться сприймати