Читати книгу - "Дитя песиголовців"

— Вітольде, диплома в нас іще немає, тільки ж весною…

— Та я що, не розумію! Які є — ті хай і приносить. Я відправлю, щоб заздалегідь подбали, наче ти не знаєш, як такі справи ладнаються. У них на весну вільних місць, вважай, не лишиться… Хоча, — хмикнув він, — якраз на педагогічному аж такого ажіотажу бути не повиннно. І слухай, давайте ви до нас якось усією сім’єю, тижні за два, коли все владнається. А то виходить по-дурному: бачимося раз на сто років, коли комусь щось від когось потрібно. Хоч із чоловіком познайомиш нарешті.

Мачуха й оком не змигнула:

— Чудова ідея. І з нас подарунок, Вітольде. Новонародженому.

Пан Ньєссен уже накидав плащ. Сказав, стоячи до них упівоберта:

— Новонародженому — це із вдячністю. Але, будь ласка, Елізо, без усіх цих нісенітниць про «ми перед тобою в боргу», гаразд?

— Ображаєш; навіть і не збиралася.

— І правильно! — Він знову хмикнув. — Людина, яка безбожно дерла в тебе всю фізику й хімію, може тільки намагатися зрівняти рахунок, не більше. Ну, я в бік Ботанічного, вас підкинути?

— Нам іще до супермаркету, це не по дорозі. Але — дякую за пропозицію.

Коли виходили, пан Ньєссен уже набрав свого водія — і машина чекала його просто біля входу. Він потиснув руку Марті, делікатно обійняв Елізу, сів та й поїхав, все швидко, без затяжних прощань. Як, узагалі-то, й має поводитись людина, в якої дружина сьогодні народила первачка.

— Ну, — сказала мачуха, — пішли вибиратися. Вихід у них, звісно ж, не там, де вхід. Але я там уже була, коли отримувала перепустки, тож не заблукаємо.

Вони вирушили заводським подвір’ям, повз величезні ангари, в яких навіть зараз, увечері, палали вогні й працювали механізми.

— А він нормальний, — зауважила Марта. — Я й не думала.

— А який він, на твою думку, має бути? — усміхнулась у напівтемряві Еліза. — Із рогами та ратицями? Характер, згодна, не мед — так і робота відповідна. Але взагалі він людина хороша, як на мене. Принаймні, звичайна.

Ангари, здавалося, ніколи не закінчаться, робота в них — не зупиниться ні на мить. Марта почала підозрювати, що на вихід треба було йти іншим шляхом, але промовчала. Останнім часом у них з Елізою все якось налагодилося, Марта аж не чекала.

Знову ж — от, людина витратила час і сили, домовилась із паном Ньєссеном. А помилитися може кожен.

— Добре, — сказала мачуха, — давай-но зазирнемо, спитаємо, куди йти, а то вештатимемось тут до другого потопу.

Вони зайшли у найближчу будівлю, кам’яну, вистиглу, за височенними дерев’яними дверима був передбанник зі стійкою. Охоронця не було, і взагалі нікого не було, Марта запропонувала пошукати десь в іншому місці, та Еліза була налаштована рішуче.

Вони піднялися грімкотливими і тремтячими сходами на другий поверх (офісні двері, все зачинено, світло в коридорчику не горить), потім на третій. Мачуха намагалася дихати через раз, Марта теж. Ще мимохідь здивувалася: а ті, хто тут працює, — невже звикають до запаху?

На майданчику третього виявилися пофарбовані у блакитний металеві двері, Еліза штовхнула їх — і вони з Мартою опинилися на галерейці. Внизу, під ногами, весь простір розділяли на сектори дрібнокомірчаті перегородки. Це нагадувало складний трирівневий лабіринт, забитий різними механізмами: всюди видно було колеса, трубки, шлейфи, проводи. Стефан-Миколай, певно, з першого ж погляду розібрався б, як тут усе влаштовано. Марта не могла похвалитися такою кмітливістю.

Але основну ідею вхопила навіть вона.

Шлейфи, проводи й інша машинерія були доповненням до головного. До собак.

До мопсів, що бігали у неонових вертикальних барабанах. До догів, підвішених на розтяжках із ременів, із проводами, вживленими під шкіру. До сеттерів, що плюскотіли у величезному басейні біля дальнього краю лабіринту, — і судячи зі знесиленого вигляду, плюскотіли вже давно.

Абсолютно фантасмагоричне видовище. На додачу — в цілковитому, зловісному мовчанні. Жодного гавкання, жодного скавучання, тільки важке дихання, цокання пазурів, хлюпання, плюскотіння, рипіння та скрегіт. І ще — попискування апаратури в операторських кабінках. Усі кабінки були огороджені матовим склом, мабуть, це позитивно впливало на процес, та Марта бачила за склом силуети операторів. Тільки спускатися до них і запитувати, як вийти з території заводу, їй зараз анітрохи не хотілося.

— Ти мала рацію, — прошепотіла Еліза. — Вибач, підемо, пошукаємо…

І якраз цієї миті двері розчахнулися, на галерейку ступив високий, барчистий чоловік у помаранчевій уніформі. Щойно він побачив Марту з мачухою, обличчя в нього скам’яніло. Він двічі постукав вказівним пальцем по вуху і сказав, дивлячись просто перед собою:

— Рінцлере, чому в дослідному цеху сторонні? Де ваша охорона? Що значить «мабуть, відлучився»?! Так, я знаю, що на першому туалети не працюють — ну то хоча би вхідні двері зачиняйте, бардак тут влаштували, завтра — доповідну на стіл… Так. Все. Я сам.

Він знову стукнув себе по вуху і нарешті подивився на Елізу:

— Прошу показати ваші перепустки.

— Там, на вході, навіть таблички немає, — сказала Еліза. — А нам потрібен хтось, хто підкаже, як потрапити на прохідну.

Чоловік уважно вивчив обидві перепустки, звірився з годинником.

— Пан Ньєссен залишив територію заводу сім хвилин тому. І прохідна — у протилежному напрямі.

— Тому ми сюди й зайшли. Чи, по-вашому, ми із донькою отримуємо задоволення від… — вона змахнула рукою за обгорожу галерейки, — …всього цього?

— Ідіть за мною. — Чоловік розвернувся і рушив не до дверей, а далі, — гуркочучи важезними карбованими підошвами. Кілька наступних дверей він теж пропустив, зупинився лише біля наступної стіни, провів пластиковою карткою по замку. — Звідси вам буде ближче, — пояснив, коли вони спустилилися на перший поверх і опинились у довгому порожньому вестибюлі. Тут світили люмінесцентні лампи, під вікном стояв ряд пошарпаних сидінь, наче з актового залу чи старого кінотеатру. Поряд запинав куртку старий чоловік, усе ніяк не міг потрапити ґудзиком у правильний проріз. Біля його коліна терпляче чекав далматинець.

— Від дверей прямо, нікуди не звертати. Покажете їм дорогу?

Старий обернувся, заморгав.

— Так-так, звісно. Ходімо, Маркізе. А ви… самі?

— Вони заблукали, — пояснив барчистий.

Старий покивав і рушив до виходу, собака йшов за ним мовчки, наче прив’язаний, важко рухав боками. Йому, збагнула Марта, років п’ятнадцять, не менше. Тому, певно, такий втомлений.

Була вже сьома, а то й більше, але рух не вщухав. Звідси Марта бачила прохідну, і біля неї чекала черга, але інша, тут стояли в основному із собаками.

— Кажуть, — сказав старий, — дехто спеціально собі заводить, одного чи кількох. Начебто задля додаткових виплат. Але гадаю, брешуть: які там виплати, нічого вони не компенсують. Якби ми з Августою знали, ніколи б, мабуть… а з іншого боку, вона Маркіза любила, упадала коло нього всією душею. І коли ввели обов’язкове доїння,