Читати книгу - "Там, де мовчать серця, Love"

Після того, як Софія зіграла мелодію, в селі ніби щось змінилося. Дерева стали шепотіти на вітрі її пісню. Птахи, які давно покинули ці місця, знову повернулися. Люди виходили на подвір’я, слухаючи тишу, яка вже не здавалася порожньою.

Одна зі стареньких жінок підійшла до Софії з давньою дерев’яною скринькою.

— Твоя прабабуся... вона не просто писала музику. Вона зберегла легенду. Про театр, де звучала остання пісня душі. Після неї — тиша. Назавжди.

Софія і Марко слухали, затамувавши подих. Закинутий театр стояв за межами села, між двома пагорбами. Колись там грали музиканти, яких вважали провидцями. Та після зникнення однієї дівчини — зникла й музика. Театр закрили. Його охопила темрява.

— Якщо ти хочеш завершити свою подорож, — мовила бабуся, — тобі треба піти туди. Але пам’ятай: остання пісня не лише відкриває, вона вибирає.

Наступного ранку Софія стояла перед театром. Руїни, вкриті плющем, здригалися від вітру. Двері прочинилися самі.

Марко тримав її за руку.
— Готова?
— Ні, — відповіла вона чесно. — Але піду.

Бо це вже була не просто історія про тишу. Це була історія про голос, який проростає з болю, і лунає навіть у темряві.

---