Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

«Постанова» передбачала: «в випадкові потреби, особи, які арештовані в порядкові цієї постанови, можуть бути примусово вислані на строк до двох місяців з постійного чи останнього їх місцеперебування в ті місцевості, котрі будуть визначені Радою Міністрів по особливому представленню міністра внутрішніх справ, чи за межі Української Держави» (ст. 7) та розгляд цих представлень «в особливій нараді, яка утворюється при міністрові внутрішніх справ...».

Не допомогла справі і принципово важлива «Постанова про деякі тимчасові заходи по охороні державного порядку й громадського спокою», видана 26 липня.

Згідно з нею, міністрові внутрішніх справ «тимчасово» надавалося «право передавати, по згоді з міністрами юстиції та військовим, до військового суду для судження по законах військового часу, як матеріальних, так і процесуальних, справи про заподіяні приватними особами такі злочинства, які по своєму змісту виявляють дійсну небезпеку для держав­ного порядку й громадського спокою, хоч би ці злочинства були вчинені в місцевостях, які не оголошено на військовому стані», та встановлювався порядок користування цим правом.

До означених злочинів постанова відносила «всі злочинства проти державного устрою України, напад на урядових осіб цивільного відомства при виконанні або з приводу виконання ними службових обов’язків, навмисне знищення або пошкодження майна, коли таке знищення або пошкодження переслідується в порядкові державного обвинувачення, і фальшування грошових знаків».

17 жовтня задля боротьби із селянським бандитизмом уряд запровадив новий інститут — добровільні дружини. Оголошена мета — «підтримання законності та порядку». Формуватися вони повинні були «в містах представниками державної влади на місцях (міськими отаманами, губерніальними й повітовими старостами) при співучасті місцевих громадських організацій», а складатися — «з постійного складу й добровольців», які мали за обов’язок «являтися в намічений час для підготовчих муштр і по першому поклику являтися в випадкові збору дружини по тривозі». На утримання добровольців уряд асигнував 5 млн карб.[207].

Частина VІІІ

Наука, культура та освіта. Ідеологія процесу

Всі дослідники Української Держави дотримуються, в принципі, одностайної думки: Гетьманат був і до сьогодні залишається взірцевою інституцією в сенсі опіки над національною наукою, культурою та освітою.

Можна сказати і простіше: ані ДО, ані ПІСЛЯ квітня—грудня 1918 р. жодне державне утворення, яке існувало на території сучасної України і позиціонувало себе як «українське», не зробило в згаданій сфері того, що зробила масонська команда Скоропадського. Ось лише одна цитата з останнього за часом розлогого дослідження на цю тему: «Впродовж усього періоду свого існування Гетьманат на офіційному рівні створював, розвивав та пропагував українську культуру як національну».

При цьому слід взяти до уваги основоположну ідеологему режиму в гуманітарній сфері: Скоропадський вважав за необхідне, говорячи його ж словами, «переборювати», зокрема, «вузьку національну нетерпимість», поширювати досвіди європейських і російських учених, «збагачувати українську культуру, правильно розуміти добу соціальних реформ, яку переживала Україна», аби «уникнути нечуваних страхіть, ...руїни культури та цивілізацій, ... повного знищення свободи особи». Він був глибоко переконаний у тому, що «тільки на основах науки, на основах державності та принципі індивідуальної свободи можливий соціальний поступ людності»[208].

Сьогодні, через 100 років, неможливо без хвилювання читати тези, сформульовані в інтерв’ю одним з ключових сподвижників гетьмана, впливовим масоном, фактичним конструктором гетьманських урядів, головою Державного сенату — вищої судової інституції УД, а на час інтерв’ю також і міністром освіти Миколою Василенком.

Фундатор системи національної науки та освіти озвучив головні принципи, якими керувався в практичній діяльності на високих урядових посадах. Хоча, якщо прямо сказати, справа в даному випадку не в посадах, які він обіймав упродовж життя, а в тому, що інститути, які Василенко встиг закласти за 7 місяців існування Української Держави, пережили і Василенка, і ту державу, і її могильницю — УНР, і могильницю УНР — Українську більшовицьку. Переживуть вони і Україну, проголошену 1991 р., але то вже інша розмова. Звернімося до Василенкового інтерв’ю (подаємо його мовою оригіналу):

Принцип перший. «В своей деятельности на посту министра народного просвещения я исходил из положения о мирном сожительстве культур на Украине. Поэтому я исключил совершенно принцип украинизации школ в смысле превращения школ в украинские. Я стремился к созданию для украинцев новых школ для того, чтобы дать возможность украинскому народу свободно развиваться. ...С этой целью основано за время моего министерства 50 средних учебных заведений и два державных университета с преподаванием в тех и других на украинском языке».

Принцип другий. «Ничего из университета Св. Владимира... для вновь основанных университетов не бралось. Для державного университета министерству передано здание артиллерийского училища, где университет помещается, и весь он будет организован заново. Никаких шагов в смысле ослабления и разрушения других университетов не предпринималось и, надеюсь, не будет предпринято».

Принцип третій. «За время моего руководства министерством проводилось то положение, что учащиеся всех школ на Украине должны хорошо знать местную историю, язык и литературу народа, среди которого они живут. С этой целью во всех учебных заведениях введено обязательное преподавание украинского языка, литературы и украинской истории. Затем учреждено 20 стипендий повышенного типа для подготовления профессоров преимущественно из лиц, которые уже известны своими трудами, но до сих пор не могли достигнуть по разным причинам профессуры. ... Я не раз заявлял за время своего управления министерством: я враг всякого насилия в деле культуры и задавался только целью создать более или менее благоприятные условия для ее развития»[209].

Практика процесу

Розпочали, як годиться відповідальним та системно мислячим ­людям.

У перший тиждень свого існування Рада Міністрів ухвалила вікопомне (цитуємо мовою оригіналу): «полагали признать:

1) что государственным языком является украинский, поэтому все сношения судебных учреждений между собою и по инстанциям должны производиться на этом языке;

2) немедленно образовать при Министерстве юстиции особую комиссию для выработки юридической терминологии на украинском языке;

3) по выработке этой терминологии неотлагательно приступить к переводу законов на украинский язык и одновременно образовать особую комиссию, которая могла бы попутно вносить в эти ныне действующие законы изменения, как вызнанные местными потребностями края, так и теми, которые были уже выработаны, но не получили еще утверждения б. Российского временного правительства;

4) впредь до издания законов на украинском языке сохранить в делопроизводстве суда и в судоговорении язык русский, свободно допуская прием бумаг и обращение к суду на языке украинском и

5) предложить всем чинам судебного ведомства в 4-месячный срок изучить государственный украинский язык».

Кінець цитати.

21 травня Законом «Про утворення Головного управління мистецтва і національної культури та про перейменування Міністерства народної освіти в Міністерство народної освіти та мистецтва» створили структуру, яка вперше в історії руського (українського) народу повинна була опікуватися розвитком науки та культури в національній