Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Завдання наради — «вироблення аграрного закону на головних основах, зазначених в грамоті Нашій від 29 квітня цього року, а саме»:

— відповідальність за реформу бере на себе уряд,

— «повинно бути утворено державний земельний фонд за кошт земель скарбових, церковних і частини приватних власників»,

— «реформа повинна бути проведена без порушення інтересів приватних осіб, з оплатою по належній оцінці всього майна, що поступає в Державний земельний фонд»,

— «реформа не повинна зробити шкоди цукровій промисловості, цьому головному джерелу багатства України»,

— «поруч із земельною реформою особлива нарада повинна виробити низку заходів для розвитку на Вкраїні промисловості».

І це ще не все! «Нарешті ця нарада, — писав гетьман у зверненні до громадян, — повинна виробити законопроект про меліоративний кредит, про сільськогосподарський дрібний кредит, про підземні надра і деякі інші законопроекти, зв’язані з земельною реформою».

Ще один головний «месідж» документа: «Разом із цим Мною доручено Раді Міністрів виробити закон про Український Сойм».

Годі й говорити, що більшість завдань, поставлених Скоропадським, не реалізована в Україні й до сьогодні...

13 листопада встигли ще й оприлюднити «Закон про порядок продажу за посередництвом Державного земельного банку казенних оброчних статей та про передачу банком земельних ділянок у власність держави».

Суть викладено в першій статті, згідно з якою «казенні оброчні статті, здатні для того, щоб закласти на них малі господарства, призначаються для продажу хліборобському населенню і на цю мету передаються з відання Міністерства земельних справ у власність Державного земельного банку та поступають в склад Земельного фонду і банку для розробу на загальній підставі статуту цього банку».

Закон переводив у власність держави окремі землі, «відносно яких міністр земельних справ визнає, що вони через своє культурне, промислове або ж господарське значення підлягають залишенню у складі державних земель та в завідуванні Міністерства земельних справ»[203].

«Боротьба» з погромницьким рухом

Попри всі зусилля державної адміністрації та командування окупаційних сил, ситуація в країні залишалася важко керованою.

Без жодного перебільшення: влада вищих органів державного управління нагадувала шагреневу шкіру. Практично вона поширювалася хіба що на Київ, на деякі великі міста та місця дислокації австро-німецьких частин.

Причини загальновідомі. Перша — військово-політична катастрофа, яка врешті-решт таки спіткала країни Почвірного союзу. Друга — неможливість відновити в Україні відносини власності в основному секторі економіки — аграрному, який був безповоротно зруйнований законодавством УЦР. Селянство загалом надзвичайно вороже поставилося до декларації про відновлення приватної власності на землю, яка містилася в гетьманській Грамоті[204].

Ще одна причина зоологічного несприйняття режиму з боку абсолютної більшості сільського населення — реквізиції продовольства та збіжжя, які здійснювала адміністрація Скоропадського за прямої участі німецьких та австрійських військ. Наслідок не забарився: вже влітку на території України діяло більше 1 тис. озброєних селянських бандформувань[205].

«...Почалося спочатку бродіння, дрібні заворушення, а потім з’явилися вже банди, непогано озброєні, деякі мали навіть гармати, і все це починало з того, що знищувало вогнем і мечем усяку скiльки-небудь велику власність, не тільки поміщицьку, але й хліборобів-власників... Звірство цих зграй було неймовірне»[206], — підсумовував гетьман.

Можливості окупаційних сил були, природно, обмежені — їх вистачало хіба для контролю над великими містами та залізницями, якими продовольство перевозилося до Німеччини та Австро-Угорщини.

Протидіяти цьому режим не міг. Можливість запровадження надзвичайних заходів терористичного характеру, на які були швидкі більшовики та їх місцеві колаборанти, була поза розумінням гетьманських урядовців. Використання власних збройних сил проти власного ж народу було неможливе ще й тому, що української армії як такої не існувало — німці не могли дозволити собі такої розкоші.

Саме тому уряд УД міг діяти тільки так, як він і діяв. 18 травня голова уряду та міністр внутрішніх справ за сумісництвом розіслав «Тимчасову постанову про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти». Головний зміст: «міську і повітову міліцію надалі, до утворення відповідних законів, іменувати державною вартою, передавши її під владу і розпорядження в адміністраційному відношенню до губерніальних і повітових старостів». На функціонування правоохоронного інституту відпустили частину 10 млн авансу МВС.

Іншим документом уряд сформував структуру департаменту Державної варти, на який покладали всі обов’язки, які тільки могли, зокрема: «попередження і запобігання злочинств і охорони громадської безпеки і порядку; устрою установ варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах»; ...«охорони і спостереження за прикордонною смугою; постачання чужоземцям свідоцтв на проживання в межах Української Держави і висилки чужоземців»; «перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються в різних злочинствах; догляду за питними та трактирними закладами»; «прийняття мір безпечності від вогню і догляду за виготуванням, зберіганням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей; догляду за виконанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів і іншими, докладно зазначеними в відповідних частинах Збірника зведених законів і в особливих законах».

6 червня МВС у спеціальному листі до губернських старост та міських отаманів старостів та міських отаманів констатував: «в межах України продовжують свої події злочинні банди, грабуючи та наводячи паніку на мирних людей». Аби зупинити цю пошесть, керівництво міністерства запропонувало місцевим керівникам залучити «до цієї справи австрійські та німецькі війська».

20 червня гетьман охарактеризував ситуацію в країні у таких висловах: «Юрби темного люду, який підбурюють вороги Української Держави, що хочуть знищити українську культуру, не дати її розвитку, дбають тільки про те, щоб збільшити безладдя та анархію в державі».

Практичних наслідків для означених «юрб» ця заява, рівно ж як і всі інші заяви подібного штибу, не мали і мати не могли. Лише за декілька місяців вони прийшли до влади та, у повній відповідності із передбаченням Скоропадського, знищили і правову українську державу, і українську культуру, а заразом, пограбувавши її дощенту, привели сюди звірячий окупаційний режим, який впродовж наступних десятиліть довершував розпочату «юрбами» справу.

Але це все було попереду.

А тимчасом 24 вересня фактичний голова уряду Василенко та міністр внутрішніх справ Кістяківський ухвалили принципово важливу «Тимчасову постанову про заходи проти осіб, які загрожують правопорядку та державній безпеці Української Держави», яка надавала право міністру та керівникам органів місцевої влади в позасудовому порядку «переводити труси та виймання у осіб, які підозрюються в виконанні вчинків, які загрожують безпеці держави та її правопорядкові», здійснювати «попередній арешт зазначених осіб» на термін «до двох місяців» (у першому