Читати книгу - "Салимове Лігво"

Він дозволив своєму погляду впасти до заднього ґанку. Ті крісла-гойдалки, де він із Сюзен обмінялися своїм першим поцілунком, стояли поруч, незрушеними. Двері, що провадили до кухні, стояли відчиненими, як їх залишив Марк.

— Я не можу, — промурмотів Марк. — Я просто не можу.

Очі в нього були величезними й білими. Він підтягнув до себе коліна і сидів зараз на сидінні зіщулений.

— Там мусимо бути ми обоє, — сказав Бен. Він простягнув дві ампули зі святою водою. Марк відсахнувся від них у жаху, немов доторк до них впустить у нього крізь шкіру отруту.

— Нумо, — промовив Бен. У нього не залишилось аргументів. — Нумо, нумо.

— Ні.

— Марку?

— Ні.

— Марку, ти потрібен мені. Ти і я — це все, що залишилось.

— Я достатньо зробив! — крикнув Марк. — Я нічого більше не можу зробити. Як ви не розумієте, я не можу на нього подивитись.

— Марку, нас мусить бути двоє. Хіба ти цього не розумієш?

Марк узяв ампули і повільно пригорнув їх собі до грудей.

— Ой лишенько, — прошепотів він. — Ой лишенько, ой лишенько.

Він подивився на Бена і кивнув. Цей порух його голови був смиканим і стражденним.

— Гаразд, — сказав він.

— Де той молоток? — спитав Бен, коли вони вийшли.

— Він був у Джиммі.

— Гаразд.

Вони піднімалися сходами ґанку під вітром, що дужчав. Сонце зблиснуло крізь хмари, заливши все червоним. Всередині, у кухні, сморід смерті був ледь не відчуваним на дотик і сирим, давлячи на них, як граніт. Двері підвалу стояли відчиненими.

— Мені так страшно, — сказав Марк, здригаючись.

— Ще б пак. Де той ліхтарик?

— У підвалі. Я залишив його, коли…

— Гаразд.

Вони стояли проти пащі підвалу. Як і казав Марк, сходи виглядали цілими в призахідному світлі сонця.

— Іди за мною, — сказав Бен.

  48

Бен доволі легко подумав: «Я йду назустріч своїй смерті».

Ця думка прийшла природно, і не було в ній ні страху, ні жалю. Інтровертні емоції загубилися під всеохопною атмосферою зла, яка повисла над цією місциною. Сповзаючи і обдираючись униз по дошці, яку Марк поставив, щоб самому вибратися з підвалу, Бен відчував лише крижаний спокій і більш нічого. Він помітив, що руки в нього світяться, немов одягнені в якісь примарні рукавички. Це його не здивувало.

Хай фінал не здається загрозливим. Імператор єдиний — Імператор Морозива. Хто так казав? Метт? Метт мертвий. Сюзен мертва. Міранда мертва. Воллес Стівенс мертвий також. Якби на іншого, я б на це не дивився. Але він подивився. Оце такий ти маєш вигляд, коли всьому кінець. Як щось поламане й потрощене, заповнене різнокольоровими рідинами. Не так уже й погано. Не так погано, як його смерть. Джиммі тримав при собі пістолет Мак-Казліна; мабуть, він досі у нього в кишені куртки. Він його візьме, і якщо сонце сяде раніше, ніж вони дістануться до Барлоу… спершу хлопчика, потім себе. Погано, але краще, ніж його смерть.

Він зістрибнув на долівку підвалу, а потім допоміг спуститися Марку. Очі хлопчика зблиснули до темної, скорченої на долівці фігури й відскочили геть.

— Я не можу на це дивитися, — сказав він захрипло.

— То й гаразд.

Марк відвернувся, а Бен присів на коліна. Він повідкидав геть кілька смертоносних диктових квадратів, леза ножів стирчали крізь них, зблискуючи, наче драконові зуби. Делікатно, після цього, він перевернув Джиммі.

Якби на іншого, я б на це не дивився.

— Ох, Джиммі, — намагався промовити він, та ці слова лопнули і розтеклися кров’ю в його горлі. Він лагідно підважив Джиммі на згині лівої руки, а правою повитягав з нього ножі Барлоу. Їх було шість, і Джиммі дуже сильно стік кров’ю.

На кутній полиці там лежав акуратно складений стос портьєр з вітальні. Бен підніс їх до Джиммі і — після того, як забрав пістолет, ліхтарик і молоток — накрив ними його тіло.

Він підвівся і випробував ліхтарик. Пластикове скло тріснуло, але лампочка працювала. Він посвітив довкола. Нічого. Він посвітив під тим більярдним столом. Голо. Він посвітив за бойлером. Полиці з консервацією, перфорована дошка з повішеними на кілочках інструментами. Ампутовані сходи відсунуто в дальній куток, щоб їх не видно було з кухні. Вони скидалися на ешафот, що веде в нікуди.

— Де він? — пробурмотів Бен.

Він поглянув собі на годинник, і стрілки стояли на 6:23. Коли заходить сонце? Він не міг пригадати. Напевне ж, не пізніше ніж о 6:55. Це дарувало їм вбогі півгодини.

— Де він? — крикнув Бен. — Я його відчуваю, але де він?

— Там! — гукнув Марк, показуючи сяючою рукою. — Що це?

Бен спрямував туди промінь. Буфет.

— Він замалого розміру, — сказав він Марку. — І стоїть впритул до стіни.

— Давайте подивимося за ним.

Бен знизав плечима. Вони підійшли до буфета і взялися за нього з боків. Бен відчув цівку зростаючого збудження. Справді цей дух, чи аура, чи атмосфера, чи як вам бажано це назвати, тут густіший, гидотніший?

Бен кинув погляд нагору, до відчинених дверей в кухню. Світло потьмянішало. Золото вже вицвітало з нього.

— Він занадто важкий для мене, — захекався Марк.

— Потерпи, — сказав Бен. — Ми його зараз перекинемо. Наддай якнайкраще.

Марк нахилився до буфета і вперся плечем у деревину. Його очі дивилися жорстоко з сяючого обличчя:

— Гаразд.

Вони налягли на буфет своєю об’єднаною вагою, і цей валлійський комод[293] повалився з кістяним тріском — то всередині нього потрощилася давня весільна порцеляна Єви Міллер.

— Я так і знав! — вигукнув Марк переможно.

У стіні, куди було приставлено цей валлійський комод, виявилися маленькі дверцята, по груди заввишки. Новенький єйльський навісний замок страхував засув.

Важкі удари молотком переконали Бена, що замок не збирається піддаватись.

— Господи Ісусе, — промурмотів він стиха.

Розпач гіркотою підкотив йому до горла. Щоб отака забара наприкінці, отака забара у вигляді якогось п’ятидола­рового сарайного замка…

Ні. Він зубами прогризеться крізь дерево, якщо треба.

Він посвітив довкола ліхтариком, і праворуч від сходів його промінь упав на дошку з акуратно розвішеними на ній інструментами. На двох сталевих гачках там висіла сокира з лезом, замаскованим гумовим покрівцем.

Бен підбіг туди, вихопив сокиру з дошки і стягнув з леза гумовий покрівець. Він дістав з кишені одну з ампул та впустив її долі. Свята вода розлилася по підлозі, почавши негайно світитися. Він дістав іншу, відкрутив маленький ковпачок і збризнув лезо сокири. Воно почало мерехтіти таємничо-містичним світлом. А коли він взявся руками за дерев’яне сокирище, хватка вчувалася неймовірно доброю, неймовірно правильною. Здавалось, могутність влютувала його плоть у даровану нею хватку. Бен на мить застиг, дивлячись на сяюче лезо, і якийсь химерний порив змусив його торкнутися ним свого чола. Якесь зухвале почуття впевненості охопило його, відчуття неуникної правоти, чистості. Вперше за останні тижні він відчув, що більше не блукає навпомацки крізь тумани віри й невір’я у двобої з супротивником, чиє тіло надто ефемерне, щоби зважати на удари.

Могутність вливалася