Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

Перший дотик шорсткого язика дістався вилиці. Потім протяжно лизнув шию, а слідом огладив вушко.

Дорогою вниз була знову шия та груди. Сорочка тріснула по швах, оголюючи її повністю. Жінка вигнулась, підставляючи йому всю себе, чим він скористався.

Язик дарував екзотичні відчуття, досі невідомі. Він пестив ніжніше, ніж пальці, але сильніше, ніж губи. Степанія застогнала і розплющила очі, вразившись, що вміє видавати подібні звуки.

Місяць висів над ними, наче манячи простягнути руку і торкнутися. Здавалося абсолютно природним, лежати оголеною під ним і насолоджуватися вишуканими ласками… кого?

Вона хотіла опустити голову вниз і подивитися на свого спокусника при яскравому світлі, але почула:

-«Не дивись! Відчувай!»

Закрила повіки, вирішивши доглянути хтивий сон до кінця, тим більше, що язик рушив нижче, розвіюючи думи.

    «Вовку до зубів попало і пропало»

Прокинулася Свирянка раптово, різко сівши на ліжку. Серце билося, наче голубка у клітці, а у роті було сухо. Провела рукою по волоссю і чимось вкололася. Оторопіло подивилася на витягнуту соломинку і прошепотіла:

-Ма-мо-ньки...

Обмацала себе. Халат на місці. А… сорочка, де? «Друга на трофей пішла…» - майнула безглузда думка і Стьопка затремтіла. «Ні-ні-ні, не може бути! Це був сон, лише сон!»

Степанія схопилася, натягла теплий спортивний костюм і майже скотилася вниз сходами. Проігнорувавши здивований зойк Лукерії, куди мовляв, ще не світанок, схопила рушник, покривало і грюкнула  дверима.

До Поляни бігла, ніби за нею гналися, боячись зустріти когось із наречених, які вічно чекали на неї, варто було вийти за межі двору! Поскальзувалася на замерзлій стежці, поспішаючи опинитися в єдиному відомому їй місці, де всі проблеми відходили на другий план.

Поляна зустріла звичним теплом та напівтемрявою. Стьопка скинула одяг і рішуче зробила крок у струмок. Сщулилася, коли крижана вода лизнула розпалену шкіру, але перетерпіла, занурившись повністю. Лягла на слизьке дно, залишивши на поверхні лише обличчя та дозволила воді змити тривоги. Відмокала довго, доки холод не пробрав до самих кісток. І тільки тоді вийшла, витерлася, замоталася в покривало і заснула на теплій траві.

 Коли прокинулася, сонце золотило небо, передвіщаючи світанок. Тільки тоді Стьопка, спершись на старий дуб, дозволила собі подумати про те, що сталося.

Вона кохалася зі звіром?! Нареченим, але з чужою для неї людиною, обличчя якої не бачила. Нехай тисячу разів це по-Свирянські, але не так легко звикнути до того, що тебе хоче натовп мужиків, а ти в їхній присутності тільки й думаєш про те, як залізти їм у штани!

Не так вона вихована! Все своє свідоме життя Степанія жила в суспільстві, у якому прийнято мати (читати «любити») одного партнера, бути йому вірною… Неймовірно важко прийняти свою сутність, коли у голову міцно вбиті інші принципи, геть протилежні поняття... Куди простіше якщо з дитинства знаєш, що на тебе чекає.

Чому у неї все навпаки? Мало того, що з нареченими треба якось впоратися, та ще й з собою вічно боротися! А Стьопці… їй було соромно! Як можна дозволити собі оральний секс із… ким?! Вовком? Чомусь жінці нічний незнайомець здався саме вовком. Місяць, шерсть, нелюдський спосіб спілкування...Та хоч сто разів тверди собі, що це її наречений, все одно було соромно! Перед самою собою і… перед Мітею.

Степанія випросталась і застигла від усвідомлення. Мітя… він їй дорогий. Поки що найбільше за інших.

До Гора вона відчувала тваринну пристрасть, а Мітя… йому не хотілося зробити боляче. З ним хотілося ніжно щебетати, пеститися, любити… сміятися. Його вона теж сильно бажала, але якось… природньо, легко.

А Гора хотіла, ніби… з примусу? Вона задумалася, намагаючись розібратися, що відчуває. Може їй так здалось, тому що Гор неправильно поводився, тиснув, не питав її думки, робив по-своєму ще й мітку поставив? Може, поведи він себе інакше, вона б навіть уваги не звернула на Мітю?

Ні! Внутрішнє єство миттєво збунтувалось цій думці! Степанія виразно зрозуміла, що водяник посів почесне місце у її серці.

Він і Гор… Але чомусь із цим Гором усе так складно… «Гаразд, - сказала вона собі, - часу для вибору в мене ще багато. Краще подумаю, як пройде завтрашній день. І взагалі, за мною ж скоро Микита заїде!»

 Піднялася на ноги, пробігла Поляною, скоріше для порядку, ніж для скидання бажання. Ще раз умилася і поспішила додому.

І навіть не помітила, що за нею стежили троє: ведмідь, на краю лісу, сховавшись за кущами; Мітя, що сидів на березі річки; та вовк біля криниці, поруч Стьопціного паркану. Вони бачили один одного, але для неї залишилися непоміченими. Всі троє зітхнули з полегшенням, коли за нею закрилася хвіртка і поспішили в різні боки.