Читати книгу - "На уходах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Спеченими губами проковтнув двічі і знову поклався на землю.
— Яка вода добра, — заговорив польською.
Мати припала до нього і стала приговорювати пестливими словами. Сотничиха стояла над ними.
— Ви, мабуть, голодні, зараз звелю принести вам молока.
— Спасибі вам, хай вам Бог заплатить, бо я не в силі, нічого у мене нема, — і вона знову заридала.
— Андрійку, хай тут принесе Горпина глечик молока.
Надійшов Микита:
— Хто тут скалічений?
— Микито, голубе, — говорила сотничиха, — оглянь оце хлоп’я та порадь що-небудь.
Микита прикляк коло хлопчини і став його оглядати.
Повів рукою по грудях, руках і ногах, пощупав голову, обернув на спину, оглянув крижі та ребра, відтак послухав ухом серце і довго держав руку на чолі.
— Нічого нема зламаного, ні скаліченого. Він дуже знемігся та налякавсь… Зголоднів… панська дитина не звикла до того. Нічого йому не буде… може трясця його візьме, бо на землі спав, та на те ми порадимо, здоровий буде, не журись. Та ми його звідсіля візьмемо. Найкраще йому буде в шпихлірі, бо в хаті гаряче. Звели, пані сотничихо, принести яку сорочину чисту з Омелька або Максима, щоб його переодягти в сухе, розуміється, вмити його треба. Андрійку, подбай, щоб вода була, а я його занесу.
Він узяв обережно хлопця на руки і поніс в шпихлір, де тієї ночі спали хлопці. Сотничиха пішла між інших бранців. Пані подалась за Микитою, а її дочка остала на місці, начеб не бачила, що довкруги неї робилося. До неї прийшла сотниківна Одарка та, беручи її за плече, сказала:
— Ходи зі мною, тобі переодягтися слід, геть на тобі плаття рознесли, що голим тілом світиш.
Панночка підвела очі, мов зі сну прокинулась, та не могла своєю силою з місця рушитись. Одарка підвела її.
— Де мама? Де Стась? — питає налякана.
— Не журись, голубко, вони безпечні, а ти ходи зі мною у мою кімнату, я тобі свою одежу дам.
А тим часом сотник на рундуку допитував пійманих татар. До того прикликали козака, що знав татарську мову.
Татари заявили, що вони й на думці не мали чіпати козацьких осель, що хотіли туди перейти у свій степ, везучи частину добичі із Волині, що цей саме загін відстав від головної орди.
— Відкіля ви йдете, скажуть нам ваші бранці, а тепер ми порадимось зі старшиною, що з вами робити. Як ви гадаєте, панове товариство?
— Що тут багато говорити, — обізвався суддя. — Вони бусурмени напали на християнський край, узяли ясир, за це їх треба покарати, бо вже не поведемо їх на базар продавати, як вони нашого брата, їм треба відрубати голови та й біді край.
— Так буде найкраще, — обізвались інші, — та й найменше клопоту.
— А я би не так казав, — говорив сотник. — Подивіться, скільки їх тут. Скільки би тут голів відрубувати треба: рука зомліє. То не лицарське діло пов’язаним рубати голови.
Правда, що вони нас не чіпали, бо не чути було. Подумайте, скільки тут робочих рук змарнувалося б. Я так гадаю: розділім їх поміж громаду, на кожний двір по скільки випаде. Хай нам роблять коло хліба, бо тепер саме пора, а восени по роботі пустимо їх на усі чотири вітри. З того будемо мати ще й користь, що не зачепимо тих чортяк.
Коли їх подратуємо, то шельми прийдуть до нас цілим загоном, а тоді може бути нам халепа. Чеши дідька зрідка.
— Розумне слою твоє, сотнику, так буде найкраще. Хліба у нас доволі сього року, конячого стерва знайдеться, бо вони сала не їдять, горілки, меду не п’ють, а робочих рук треба. Півтори сотні наших пішли з січовиками. Так буде краще…
— Згода панове?
— Згода!
— Проголоси це, козаче, бранцям і скажи, що якби котрий поважився втікати, так неперемінно повисне.
Перекладач сповістив татарам присуд старшини, і вони дуже зраділи. Вони стали кланятись сотникові і присягати на Магомета, що жоден не втече. Зійшовся повен двір козаків і стали паювати поміж себе бранців. Тепер прикликали християнських бранців перед старшину. Вони стали кланятись, хапати сотника за одежу та дякувати.
— Не нам дякуйте, люди добрі, а Господові небесному, що вас визволив з неволі. Те що ми зробили, зробили б і другі козаки, бо це наше святе діло обороняти християнський народ від бусурмен, а ви мені скажіть звідкіля ви?
— Ми всі з Полонного, що близько Острога, — відповів хтось із бранців. — Нас захопила татарва у полі при сінокосах. Село спалили, народу вибили тьму, спалили і розграбували панський двір, вбили пана, його жону, дочку та дитину у полон взяли. Вони тут між нами. Наволоводили нас, Господь знає куди, ми терпіли голод та спрагу, водились ми більше тижня, та пришилося б нам пропасти, так як багато нашої дрібноти заморилось, та вас Бог прислав нам.
— Наші козаки розберуть вас як гостей до своїх хуторів, відпочиньте, відживіться, а опісля подумаємо, що робити треба. Гей, панове товариші, а заберіть тих бідних до себе у двори, у мене також якийсь десяток може приміститися.
А де, люди добрі, ваша пані?
— Нею пані сотничиха піклується.
— А який той ваш пан був? — спитав один козак, що колись теж панським підданцем був, поки на Запоріжжя не втік.
— Поганий був чоловік, панщиною мучив, карав.
— За те покарав його Бог, а тепер його жінка та діти під козацьким тином осгали, та й то ще благодать, що у Крим не попали, а то гірше було б.
— Ми б їм куска хліба не дали, бо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На уходах», після закриття браузера.