Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Ми втекли від нього вузькою стежкою ріки. Тут Веретено було заледве більшим за струмок, його ширини якраз вистачало, щоб ми бігли разом, розбризкуючи воду, а дно в нього було із сірого та бурштинового піску. Туман порідшав, здувало останні залишки млистої завіси, а останній порив розвіяв її остаточно. Ми зупинилися, за­вмерши. Ми були на широкій галявині, що рясно поросла серцедеревами, і їх безліч стояло довкола нас.

Ми стояли, міцно зчепивши руки й майже не дихаючи, неначе могли завадити деревам помітити себе, якби тільки не рухалися. Веретено з тихим дзюркотінням прямувало між деревами вперед, геть від нас. Воно було таке прозоре, що мені було видно піщинки на дні, чорні, сріблясто-сірі та брунатні, пересипані відшліфованими крапельками бурштину і кварцу. Сонце знову сяяло.

Серцедерева не були такими страхітливими мовчазними стовпами, як дерева над пагорбом. Вони були величезними, але заввишки хіба що з дуб; натомість вони розрослися вшир, мали безліч переплетених гілок і блідо-білих весняних квітів. Землю під ними вкривало засохле золотаве листя, що нападало минулої осені, а під ним здіймався ледь відчутний винний запах старих плодів-падалиць, доволі приємний. Мої плечі й далі намагалися розслабитись.

У тих гілках мали співати незліченні птахи та збирати плоди маленькі тваринки. Натомість була глибока дивна тиша. Річка тихенько співала далі, але тут більше нічого не рухалося, більше нічого не жило. Навіть серцедерева, здавалося, не ворушилися. Гілки трохи поворушив вітерець, але листя тільки сонно пошепотіло якусь мить і замовкло. Вода омивала мені стопи, а сонце сяяло крізь листя.

Нарешті я зробила крок. Із-поміж дерев нічого не вискочило, жоден птах не скрикнув, здіймаючи тривогу. Я зробила ще один крок і ще. Вода була тепла, а сонце, що плямами проходило між деревами, було достатньо сильним, щоб почати висушувати полотняний одяг у мене на спині. Ми пройшли крізь цю тишу. Веретено вело нас трохи закрученою стежкою між деревами, доки нарешті не вилилось у невеличке спокійне озерце.

На віддаленому боці озерця стояло одне, останнє, серцедерево — широке і значно вище за всі інші, а перед ним здіймався зелений курган, засипаний опалими білими квітами. На ньому лежало тіло королеви Пущі. Я впізнала білу жалобну сукню, у якій вона була у вежі; королева досі була в ній — чи в її залишках. Довга пряма спідниця була пошарпана, розірвана з боків; рукави ж переважно згнили. Сплетені з перлів манжети в неї на зап’ястках стали брунатними від старих кривавих плям. Її зелено-чорне волосся стікало з боків кургану та перепліталося з корінням дерева; коріння лізло на курган і обережно огортало її тіло довгими брунатними пальцями, закручувалося довкола її гомілок і стегон, плечей і шиї, а ще проходило крізь її волосся. Очі в неї були заплющені — вона спала.

Якби в нас досі був Алошин меч, ми, можливо, устромили б його в неї, проштрикнули б їй серце та прип’яли б її до землі. Можливо, це б убило її тут, біля джерела її сили, у власному тілі. Проте меча вже не було.

Тоді Саркан натомість дістав останній зі своїх флаконів із вогнесерцем; його червоно-золотий голод із завзяттям скакав у посудині. Я опустила на нього очі та не видала жодного звуку. Ми прийшли сюди, щоб завершити справу. Ми прийшли випалити Пущу; це було її серце. Вона була її серцем. Але коли я уявила собі, як ллю вогнесерце на її тіло, спостерігаю, як корчаться її кінцівки…

Саркан вдивився у моє обличчя і сказав, вирішивши наді мною зглянутися:

— Повертайся до водоспаду.

Проте я хитнула головою. Не можна сказати, що вбивати її мені було гидко. Королева Пущі заслуговувала на смерть і жах: вона його посіяла, доглядала його, пожала його великими мірками й хотіла ще. Касин беззвучний крик під корою серцедерева; Марекове обличчя, що сяяло, коли його вбивала рідна мати. Жах моєї матері, коли її маленька донечка принесла додому повний фартух ягід, через те, що Пуща не жаліла навіть дітей. Порожні випатрані стіни Поросни із серцедеревом, яке зігнулося над селом, і отець Балло, позбавлений власного тіла та обернений на чудовисько-вбивцю. Тоненький голосок Мариші, що промовляв: «Мамо» над зарізаним трупом її матері.

Я ненавиділа її; я хотіла, щоб вона згоріла, так, як згоріли безліч заражених через те, що вона заволоділа ними. Але бажання жорстокості видавалося ще однією неправильною відповіддю в нескінченному ланцюгу. Люди вежі оточили її стінами, а потім вона знищила їх усіх. Вона виростила Пущу, щоб нас поглинути; тепер ми віддамо її на поталу вогнесерцю та задушимо цю всю сяйливу прозору воду попелом. Ніщо з цього не видавалося правильним. Але я не бачила, що ще ми можемо зробити.

Я побрела ставком разом із Сарканом. Вода сягала не вище наших колін. Під нашими ногами лежали гладенькі невеличкі круглі камінці. Зблизька королева Пущі здавалася ще дивнішою, не зовсім живою; вуста в неї були розтулені, та груди ніби не підіймалися та не опускалися. Вона була немовби вирізьблена з дерева. На її шкірі ледь помітними смугами тягнувся візерунок, як на розколотому вздовж і відшліфованому дереві, світлі й темні хвилі. Саркан відкоркував флакон і, швидко перехиливши один раз, вилив вогнесерце просто їй між губів, а тоді вилив останні краплі на її тіло.

Її очі різко розплющилися. Спалахнула сукня, спалахнуло коріння серцедерева, спалахнуло її волосся; вогонь із ревом здійнявся довкола неї хмарою, і Саркан відтягнув мене назад. Вона заволала хрипким лютим криком. З її вуст вирвалися дим і полум’я, а під шкірою в неї то в одній частині тіла, то в іншій вибухав яскравими жовтогарячими зірочками вогонь. Вона билася на кургані під корінням, а зелена трава хутко вигоряла. Довкола неї, над нею здіймалися хмари диму. У ній я побачила легені, серце, печінку, схожі на тіні всередині охопленого вогнем будинку. Захрустіло, скручуючись, довге коріння дерева, і вона підхопилася з кургану.

Вона повернулася до нас, палаючи, наче колода, яка довго перебувала на вогні; шкіра в неї була обпалена до чорного деревного вугілля, тріскалась і показувала жовтогаряче полум’я всередині, а з її шкіри злітав блідий попіл. Її волосся оточувало її голову полум’яним потоком. Вона закричала ще раз; у неї в горлі червоніло сяйво вогню, її язик був чорною вуглинкою, і вона не переставала палати. Там і тут із неї виривався вогонь, але над ним змикалася схожа на молоду кору шкіра та гоїлася знову, варто було нескінченному жару лише почорнити свіжу шкіру ще раз. Вона непевно рушила до