Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Того ж 19 грудня 1918 р. королівський Декрет поширив на Буковину дію румунського законодавства — було встановлено п’ятирівневу судову систему у складі мирових судів, трибуналів, апеляційних палат, суду присяжних і вищої палати касації та правосуддя[766].

До складу палати запросили трьох представників з Буковини на

посади радників-доповідачів у справах, що надходили з Буковини.

А 14 травня 1919 р. було видано Декретозакон «Про створення апеляційної палати Буковини», і вже 14 липня 1919 р. палата розпочала роботу.

Ускладнювало ситуацію те, що новостворена румунська апеляційна палата була змушена застосовувати різне законодавство: для Буковини — австрійське до 1938 р.; для Бессарабії — російське законодавство до уніфікації 1928 р.; для Дорогойського повіту — законодавство «Старого Королівства»[767].

1 січня 1920 р. було прийнято закон про возз’єднання Буковини з Румунією, яким було ратифіковано всі попередні накази та проголошено, що «всі території навіки возз’єднані з Румунією»[768].

Існує велика спокуса оцінити українську державність 1917–1921 рр. як період відступу від демократичних інститутів функціонування судової влади, пов’язаний із веденням у цей час бойових дій на фронтах і революційним рухом[769].

Проте нам видається ближчою позиція тих істориків права, які з розумінням ставляться до тодішніх державних і громадських діячів — «так чи інакше вони намагалися спиратися на ідеї демократизації суду та розбудови правової та багатонаціональної держави, де кожна людина буде рівною перед законом»[770].

До певної міри це пов’язано із тим, що судову владу в період Української революції доводиться розглядати у двох, іноді паралельних, площинах — нормативній та фактичній. На законодавчому рівні організація судової влади була регламентована, однак функціонування цієї «ідеальної» системи постійно переривається у часі та просторі, що ускладнює виявлення її тенденцій та закономірностей.

Проголошені реформи часто фактично стосувалися лише невеликої території, яку реально контролювала українська влада на той момент.

Здійснення всіх реформ розпочиналося згори, тобто насамперед було реформовано касаційні та апеляційні інстанції, а місцеві органи судової влади залишались незмінними. Очевидно, такий підхід щодо періоду ЦР пояснювався необхідністю зміни касаційних та апеляційних інстанцій, продиктованою зміною підпорядкування українських територій загалом. Згодом, коли потреба реформи не була вже настільки нагальною, зміна форми і назви вищих органів влади, зокрема і судових інстанцій, очевидно, мала бути певним сигналом для населення щодо загальної політики відповідного владного режиму.

Водночас видається, що необхідність реформування місцевих судових органів була недооціненою вищими органами влади. Не маючи фізичної змоги контролювати місцеву владу, не вважаючи це питанням першої необхідності, влада втрачала підтримку свого населення, яке не відчувало авторитету держави та змушене було самостійно вирішувати питання, традиційно віднесені до державної компетенції.

До впровадження спеціалізованого судочинства рухалися поступово — було виокремлено адміністративні суди, формувалася конституційна юстиція, продовжувалась діяльність комерційного суду. Характерним є вимушене широке застосування військової юстиції.

Головним чином судова влада реалізовувала такі функції, як захисна, контрольна та нагляд за діяльністю судових інституцій.

Зі становленням української національної державності відбулася докорінна зміна концепцій судової влади: від розуміння її як втілення верховної влади імператора до форми реалізації народовладдя — народу як джерела судової влади та судових органів як її носія. Це також вимагало певного усвідомлення своєї відповідальності місцевими органами судової влади, які звикли очікувати вказівок згори.

Можливо, через це не відбувалася належним чином і самоорганізація судової влади, яка могла би стати джерелом вироблення суддівської практики, наприклад, щодо пристосування старого законодавства до нових політичних умов.

Таким чином, було застосовано модель, що поступово історично склалася на українських землях з урахуванням конституційної практики західних держав.

За всіх владних режимів на українських територіях зберігалась одна система, яку можна схарактеризувати як трирівневу вертикальну (змішана перша інстанція, апеляційна та касаційна) із внутрішньою спеціалізацією (департаменти цивільної, кримінальної та адміністративної юстиції) та змішаною підсудністю.

Перші роки радянської влади в Україні традиційно і небезпідставно сприймаються сучасними дослідниками як роки нехтування будь-якими правовими формами, відчутного пріоритету позасудових органів і надзвичайної юстиції. Проте тодішній підхід до судової влади цілком вписувався в умови започаткованого більшовиками великого й доволі неоднозначного соціального експерименту та щонайменше заслуговує на зважене об’єктивне вивчення.

Відомий український радянський діяч М. О. Скрипник зазначав, що Жовтнева революція зламала цілком і до кінця старий судовий устрій, поставила суду інші завдання, збудувала його на інших основах, дала йому інший соціальний зміст і значення. Головною відмінністю радянського суду було відкрите визнання його класовим судом, прямим знаряддям диктатури пролетаріату. На думку більшовиків, будь-який суд є класовим судом, але буржуазія намагається це приховати, а Радянська республіка відверто заявляє те, що є. Специфічні умови боротьби трудящих у період громадянської війни, вважали вони, не давали змоги вести захист радянського ладу іншим шляхом, ніж через здійснення цього