Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— І Наум, і його джура та сотник, побратими,— скрушно примовк Богун, щось пригадавши.— Труять наших чільців вороги, коли не можуть убити в бою,— додав згодом.— Зустрічався я по вашому від'їзді до Варшави із Антоном Ждановичем київським, то, ніби в обхід гетьманові, Жданович вирішив із Гаркушею в Пінщині піти десятьма полками на Варшаву через Овруч і Побрести, підсилившись там козацтвом. Крок цей, думаю, неабищиця уже тому, що воєвода Трубецькой гризе собі лікті, прив'язаний Тишкевичем у Смоленщині, а цар грозиться карою гетьманові, що вже безсилий вислухати і тієї погрози. Отож, відсутність кварцяного війська на наших кресах, як сповістили ви, буде для походу пана Антона успішною, думаю, а це вже може змусити ляхів піти на відступ у домовах про помежжя.

— Чи ж розумно ще одним Вінницьким полком роздроблювати тепер сили? — загорався Сірко Богуновими планами і надіями.

— У мене він лишиться Кальницьким, думаю, а в тебе буде Вінницьким,— вмовляв Богун.— Згоджуйся. Гетьман і генералітет, як розумію, прагнуть миру, помежових кордонів по всіх русинських землях та рівної дружби з Яном-Казимиром, але крулятам з того в носі крутить, як і Трубецькому, то поживемо-побачимо...— недомовляв чогось Богун.

— Мир,— зітхнув Сірко скрушно,— буде справжнім, як Польща буде поконана, а дружби, про яку мовиш, може, й ніколи за нашого віку не буде, бо магнати поспіль невдоволені крулем і отим же Собеським,— виказав згодом думку Сірко.— Вони впевнені в перемозі над нами і виженуть навіть круля та покличуть царя, щоб залишити нас рабами.

— Знаю вже те і з твоїх уст, побратиме,— переконував Богун і себе, видно.— Трубецькой і Шереметько спротивилися походові Антона Ждановича на Польщу, а цар, поки пан Антін у поході, ніби в кару гетьманові, прислав у Київ воєводою Бориса Бутурліна, брата небіжчика Василя, а панові Ждановичеві вслід — посланця з наказом, щоб той повернув свій похід на свеїв.

— На свеїв? А що, хіба в царя вже є домова з магнатами? — згадав Сірко про «рибу, що плаває в морі», про яку рік йому Собеський.

— Нема, але може бути, коли наші інтереси будуть торувати над їхніми хіснами, а корогва Покрови бодай урівень підніметься до їхніх «орлів»,— сплюнув у гніві Богун.— Наголошую, що оті Вінницькі сотні під тобою на нових постоях мусять подвоїтися чи й потроїтися за рахунок і твого імені, і викітчан, бродників, погорільців, збіглих і ще там кого, щоб бути готовими в кожну мить вийти на нападників оружно чи й самим піти в напад,— наказав Богун Сіркові.— Кальник буде нашим помежжям полковим, бо я поступлюсь своїми залогами до Могилева й Умані.

— То ти мені кого виділяєш? — жив уже своїм полком Сірко.

— Твоїх же охочекомонців та трохи тубільців Бердичівської, Любарської, Кам'янець-Подільської, Полонської, Славутської і Берестейської сотень.

— Берестейсько-пінський полковник відає про це?

— І чекає з нетерпінням, бо він же ослабився, віддавиш Ждановичеві понад два своїх полки із цих теренів,— розкривав Богун свої карти перед побратимом.— Тубільці знають як свої п'ять пальців, ходи й виходи, то допоможуть тобі у всьому. Чи як ти гадаєш? — посміхнувся Богун, схопившись рукою за поперек, встрелений ломовицею.

— Та що гадати про те, що побратим уже вирішив? — угледів Сірко, як раптом перекосилося від болю Богунове лице.— Спробую виправдати і твої, і Гаркушині надії... Перемир'я вертає сюди люд, то, поки ляхи зв'язані свеями, слід відтворити Вінниччину і інші терени та напостійно закріпити і оборону, і поспольне життя, і диспозиторство над ними справжнє.

— Люблю побратимство, що отак орієнтується в біжучих потребах,— не мав слів, щоб виказати свою радість, Богун.— Вдовиць і дівчат там чимало, то, може, дамо перевагу в доборі неодруженцям для осаджень, відбудови краю, його захисту, створення родин та всілякого приплоду? — радячись, пропонував Сіркові Богун.— Ярмарки, як я оце, введи, суди, гмінні і міські староства, відправи шлюбів, свят всіляких, поминок полеглих і ще там чого,— запалював побратим Сірка та його супутців життєствердженням кресу.— Всі питання вирішуй, брате, із виборними війтами та райцями при участі сотників, суддів та скрибів твого диспозиторства. У Вінниці було магдебурське право, відтвори його, відкрий наділи, кустарні цехи, буди і гути, зорганізуй магістрат, як роздивишся на людей, підбери бурмистра, райців, заведи зупольні уряди і суди, стверджуй чи дозволь комусь стверджувати купчі, дарчі і всілякі торгові заяви і сув'язі, кустарні рукомесла,— мов читав Богун настанову.— Чував, що ти цілий Великий Луг осадництвом улаштував, то і тут справишся.

— Там людин утік від погромів, як в землю обітованну, а тут він тікає натимчас, для годиться,— зауважив Сірко Богунові, запалений перспективою новостворення.

О, яка могутня людська сила, коли вона об'єднана і направлена в одне русло життєтворіння і спорудження! Невбарі Богун прислав табунець бахманів, відбитих у людоловів, і Сірко, оконивши ними будівничих пішців у Вінниці, відпровадив їх по сотнях, лишивши у місті лише розвідну сотню на чолі з Гнатом Турлюном і охоронну під проводом Лавра Гука. Джурою собі Сірко взяв місцевого сироту-поповича, гінкого, як тичка, ледь живого Архипка Раву.

В перевантажених буднях Сірко мав утіху і від сотникування Гука, і від того, що притулив сироту-сірому, та найбільше від того, що хлопець, як парохів син, неабияк умів читати й писати. Невбарі він належно розмістив сотні, пов'язав їх із певними теренами, визначивши помежжя по Росі, Знарі, Бужкові, Ікві, Тетереву, увів там козацькі порядки, вишколи, будівництва, врядування, хоч і не полишав відбудови Вінниці, а найпаче замку-фортеці. Назагал із п'яти спалених чи зруйнованих обійсть зводилося двоє-троє, найперше найменш зруйновані або у вигідних для захисту місцях та обов'язково під новими чи поновленими бекетами, по берегах річок, під валом, що з кожним днем набирав належного вигляду, очищався від присипаної землею потерті. Богун не мав слів від захоплення, коли якось