Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Врангеля наступала вздовж Волги, намагаючись відрізати Центральну Росію від хлібних районів Заволжя. Досягнувши району Саратова, вона повинна була здійснити глибокий обхідний маневр і рухатися на Москву. Донська армія під командуванням генерала В. Сидоріна діяла в центрі — на воронезькому напрямі, маючи в авангарді два ударних кінних корпуси. На лівому фланзі наступала Добровольча армія під командуванням генерала Май-Маєвського. Її ударний офіцерський корпус рухався на Курськ, Орел, Тулу, щоб захопити Москву.

Два останні напрямки були нездійсненні без захоплення в сферу військових дій обширних теренів України. Як покаже наступний розвиток подій, первісно запланований ореал мав розширитися.

Наштовхнувшись на стійкий опір Червоної армії на курському і воронезькому напрямах, денікінське командування звернуло вістря на тиск углиб України. М. Стахів дорікає «заднім числом» денікінським стратегам за нерозважливе рішення. Об'єднані армії УНР він мав би розглядати, якщо і не як дружні, чи союзні, то у всякому разі як виразно антирадянські. То ж замість того, щоб воювати проти УНР, значно логічніше й перспективніше було відразу прямувати на Москву без остраху за свій лівий фланг[810].

Добровольча армія, яка становила кістяк збройних сил А. Денікіна, розгорнула наступ на Лівобережжі з районів Лебедина, Охтирки, Костянтинограда на Полтаву, Ромодан, Київ. На Правобережній Україні наступ вівся з району Катеринослава на Знам'янку, Єлисаветград, Умань. З оволодінням цими пунктами денікінці планували розгорнути подальші наступальні операції у двох напрямках — на Київ і на Миколаїв і Одесу. На Херсон і Миколаїв білогвардійці наступали також по Чорноморському узбережжю.

Проведений 3–4 липня 1919 р. пленум ЦК РКП(б), вивчивши становище на фронтах громадянської війни і причини успіху А. Денікіна на Південному фронті, накреслив ряд заходів щодо відсічі ворожому натиску.

Південний фронт, командуючим військами якого ЦК затвердив В. Єгорова, було визнано головним. Було також розглянуто і затверджено розроблений головнокомандуванням Червоної армії план контрнаступу Південного фронту, згідно якого основний удар мала завдати особлива група В. Шоріна у складі 9-ї та 10-ї армій з району Камишина, Балашова, Царицина у напрямку на Новочеркаськ. У разі успішного контрнаступу радянські війська вийшли б на Дон і Кубань до основних баз білогвардійщини. Для допоміжного удару в напрямку на Куп'янськ призначалася група військ у складі 8-ї та 13-ї армій під командуванням В. Селівачова. Основним завданням цієї групи було подання допомоги радянській Україні.

Заходи, накреслені пленумом ЦК РКП(б), були викладені в листі В. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!» від 9 липня 1919 р. «Настав один з найкритичніших, мабуть що, навіть найкритичніший момент соціалістичної революції, - попереджав голова радянського уряду. — .Всі сили робітників і селян, всі сили Радянської республіки повинні бути напружені, щоб відбити нашестя Денікіна і перемогти його, не спиняючи переможного наступу Червоної Армії на Урал і на Сибір»[811]. Центральний Комітет зобов'язав усі партійні організації посилити роз'яснювальну роботу в масах, викривати буржуазно-поміщицьку природу денікінщини, яка несе закабалення країни іноземними імперіалістами, піднімати трудящих на боротьбу з білогвардійщиною. Партійні організації і радянські державні органи мали значно поліпшити постачання фронту, мобілізувати максимум населення як на військову службу, так і на роботу для фронту. Одночасно треба було посилити боротьбу з контрреволюцією в тилу. ЦК вимагав нещадно боротися із діяльністю дрібнобуржуазних партій — меншовиків, есерів, українських націоналістів.

Заслухавши доповідь комісії ВУЦВК про заходи по зміцненню фронту і прифронтової смуги, на початку липня 1919 р. ухвалило: провести термінову мобілізацію комуністів і членів профспілок; мілітаризувати партійні організації прифронтової смуги і створити з них військові підрозділи, зобов'язавши їх взяти участь в охороні вокзалів, залізничних мостів; різко скоротити штати установ, особливо тих, що не мають значення для справи оборони.

На початку серпня пленум ЦК КП(б)У знову обговорив питання про оборону республіки і накреслив заходи щодо посилення партійно-політичної роботи у військових частинах. Пленум підкреслив, що склалася обстановка для зміцнення союзу робітників і селян — бідняків і середняків, оскільки «генеральський натиск піднімає пролетарські і напівпролетарські маси міста і села, штовхає середняка в бік підтримки Радянської влади і пролетарської партії.»[812].

У відповідності з директивами Комуністичної партії ВУЦВК під головуванням Г. Петровського 6 серпня 1919 р. ухвалив скоротити штати на 25 % (Наркомпошт, Наркомшляхів, Наркомпрод, Окрвійськком) і 75 % (Наркомюст, Наркомос, Наркомфін, Наркомзаксправ). У решті наркоматів штати скорочувалися на 50 %. Одночасно наполовину мав зменшитися апарат місцевих рад. 5 серпня Раднарком УСРР ухвалив постанову про мобілізацію до Червоної армії чоловіків віком до 45 років[813]. На вересень 1919 р. в Червону армію було направлено 20 тис. комуністів, що становило приблизно 60 % усього складу КП(б)У. Значна частина керівних партійних працівників, у тому числі Г. Пятаков, А. Бубнов, В. Затонський, С. Косіор, М. Скрипник та інші, була направлена на відповідальну роботу в Червону армію. Мобілізація проводилася не тільки в містах, а й у селах. На настрої селян істотно впливала соціальна політика Денікіна, який відновлював панування поміщиків і їх власність на землю. Селянство усвідомило небезпеку, яка загрожувала йому в разі перемоги білогвардійщини, і стало активніше допомагати радянській владі. Це знайшло свій вияв у припиненні дизертирства; що на середину 1919 р. набрало загрозливих масштабів. Почався зворотний процес — добровільне повернення дизертирів у Червону армію. Оголошена радянським урядом мобілізація зустріла підтримку селянства України. У трьох військових округах на липень 1919 р. було прийнято понад 155 тис. мобілізованих, з них на Південний фронт відправлено близько 31 тис. робітників, а решту використано для формування частин у відповідних військових округах[814]. З місць надходили повідомлення не тільки про успішний хід мобілізації, а й про масовий рух за добровільний вступ до лав Червоної армії[815].

Більшовицьке і радянське керівництво намагалося переломити ситуацію, підготувати контрнаступ на Південному фронті. Сюди перекидалися військові частини зі Східного фронту, вживалися заходи до посилення партійно-політичної роботи серед військ. З цією метою були мобілізовані керівні партійні і радянські працівники. В діючі війська було направлено сотні політпрацівників. На кінець липня війська Південного фронту налічували близько 172 тис. багнетів і шабель проти 152 тис. багнетів і шабель противника[816]. Контрнаступ радянських військ мав початися 1 серпня 1919 р.

Однак військову операцію не вдалося підготувати належним чином, почалася вона із запізненням, велася недостатньо організовано й успіху не мала. Більше того, 30 серпня довелося відступати з Києва. В оточення поблизу Одеси потрапила Південна група військ (колишні 45, 47 та 58 дивізії) під командуванням И. Якіра{10} (члени РВР В. Затонський і М. Голубенко).

Південна група (понад 20 тис. бійців з великою