Читати книгу - "Янголи і демони"

Це явно не цигани, промайнуло в його напівпритомному мозку. Може, прибульці? Він чув такі історії. На щастя, ці істоти не за подіють йому лиха. Усе, що їм потрібно, це його...

— Нізащо! — Ленґдон різко сів, широко розплющивши очі.

— Attento! — закричала одна з істот, намагаючись знову вкласти його на стіл. На бейджику в істоти було написано «Доктор Джакобус». Вона дивовижно скидалася на людину.

— Я... думав... — пробурмотів Ленґдон.

— Спокійно, містере Ленґдон. Ви в лікарні.

Туман поволі розсіювався. Ленґдон відчув неймовірне полегшення. Він ненавидів лікарні, але це все ж краще, ніж прибульці, що полюють на твої статеві органи.

— Мене звуть доктор Джакобус, — відрекомендувався чоловік Він розповів Ленґдонові, що відбулося. — Вам неймовірно пощастило, що ви врятувались.

Ленґдон аж ніяк не відчував, що йому пощастило. Він намагався скласти докупи уривки спогадів... гелікоптер... камерарій. У нього все боліло. Лікар дав йому води, і він прополоскав рот. На долоні була нова пов’язка.

— Де мій одяг? — запитав Ленґдон. На ньому був якийсь паперовий халат.

Одна з медсестер показала на купу мокрого твіду й хакі.

— Ваш одяг був наскрізь мокрий і пристав до тіла. Нам довелося його розрізати, щоб зняти з вас.

Ленґдон подивився на пошматований твідовий піджак і спохмурнів.

— У вас у кишені була якась серветка, — сказала медсестра.

І тут Ленґдон побачив рештки папірусу, що поприставали до підкладки його піджака. Аркуш з Галілеєвої «Діаграми»! Останній примірник на землі щойно розчинився у воді. Ленґдон був надто приголомшений, щоб якось реагувати. Він тільки мовчки дивився.

— Ваші особисті речі ми врятували. — Медсестра взяла зі стола пластикову коробку. — Портмоне, відеокамеру і ручку. Камеру я сушила, як могла.

— У мене немає ніякої камери.

Медсестра наморщила чоло і простягнула йому коробку з його речами. Ленґдон побачив біля портмоне і ручки мініатюрну відеокамеру «Sony RUVI». І раптом він згадав. Камеру вручив йому Колер, попросивши передати журналістам.

— Ми знайшли її у вас в кишені. Хоч, думаю, вам усе одно доведеться купити нову. — Медсестра відкрила дводюймовий екран. — Екран тріснув. — Обличчя її просвітліло. — Але звук іще є. Ледь чутний. — Вона піднесла прилад до вуха. — Якийсь сюжет повторюється знову й знову. — Вона знову прислухалась. — Здається, двоє чоловіків про щось сперечаються. — Вона простягнула камеру Ленґдонові.

Спантеличений, Ленґдон узяв камеру і підніс до вуха. Голоси були скрипучі, металічні, але слова можна було зрозуміти. Один голос звучав ближче. Другий долинав наче здалеку. Ленґдон відразу впізнав обидва.

Сидячи на хірургічному столі в паперовому халаті, Ленґдон з величезним подивом слухав розмову. Він не бачив того, що при ній відбувалося, але, дослухавши все до кінця, подякував долі за те, що позбавила його цього видовища.

О Боже!

Коли запис знову пішов спочатку, Ленґдон опустив камеру і кілька секунд сидів мовчки, приголомшений. Антиматерія... гелікоптер... Його розум нарешті запрацював.

Але це означає...

Його знову занудило. Несамовитий з люті, він зіскочив зі столу. Ноги в нього тремтіли.

— Містере Ленґдон! — спробував зупинити його лікар.

— Мені потрібний одяг, — рішуче заявив Ленґдон, відчувши на спині протяг. «Халат», що був на ньому, мав тільки перед.

— Але вам треба відпочити.

— Я йду звідси. Уже. І мені потрібний одяг.

— Але, сер, ви...

— Негайно!

Усі збентежено перезирнулися.

— У нас немає одягу, — нарешті сказав доктор Джакобус. — Можливо, завтра хтось із друзів вам щось принесе.

Ленґдон глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтись, і подивився лікарю в очі.

— Докторе Джакобус, я зараз же звідси йду. Мені потрібний одяг. Я йду у Ватикан. У Ватикан не пускають з голим задом. Я чітко висловився?

Доктор Джакобус нервово ковтнув.

— Дайте йому щось одягнути.

Коли Ленґдон, кульгаючи, виходив з лікарні Тіберіна, то почувався бойскаутом-переростком. На ньому був синій комбінезон медика «швидкої допомоги» з «блискавкою» знизу догори і безліччю нашивок, які, очевидно, засвідчували його численні досягнення.

Огрядна жіночка, що його супроводжувала, мала на собі точнісінько такий комбінезон. Лікар запевнив Ленґдона, що вона доправить його до Ватикану за рекордний час.

— Molto traffico, — сказав Ленґдон, нагадуючи супутниці, що всі вулиці довкола Ватикану забиті автомобілями й людьми.

Жінку це, схоже, не збентежило. Вона гордо показала на одну зі своїх нашивок.

— Sono conducente di ambulanza.

— Ambulanza? — Усе зрозуміло. Зрештою, чому б не проїхатися в кареті «швидкої»?

Жінка повела його за ріг лікарні. На бетонному майданчику, спорудженому над водою, стояв їхній транспорт. Коли Ленґдон те побачив, у нього мало не зупинилося серце. Це був старий військовий гелікоптер. На корпусі було написано Aerombulanza.

Він похнюпився.

— Летіти до Ватикану. Дуже швидко, — усміхнулася жінка.

128

Радісні й збуджені кардинали гуртом рушили назад до Сікстинської капели. Мортаті ж охоплювало дедалі більше сум'яття. Кардинал вірив у давні чудеса зі Святого Письма, однак те, що він щойно спостерігав, було вище його розуміння. Після сімдесяти дев’яти років самовідданого служіння Церкві такі події мали б сповнити його душу блаженством... запалити щиру, беззастережну віру. А натомість він відчував дедалі більшу тривогу. Щось тут було не так.

— Сеньйоре Мортаті! — гукнув швейцарський гвардієць, що вбіг до коридору.

— Ми пішли на дах, як ви просили. Камерарій... у плоті! Він жива людина! Не дух! Точнісінько такий, яким ми його знали!

— Він говорив із вами?

— Він стояв на колінах і молився! Ми не наважились його відвертати!

Мортаті розгубився.

— Скажіть йому... кардинали чекають.

— Сеньйоре, оскільки він жива людина... — гвардієць завагався.

— То що?

— Його груди... У нього сильний опік. Може, спочатку перев’язати йому рани? Він, мабуть, дуже страждає.

Мортаті задумався. Довгі роки служіння Церкві не підготували його до такої ситуації.

— Якщо він людина, то обходьтеся з ним як з людиною. Омийте його. Перев’яжіть рани. Одягніть у чистий одяг. Ми чекатимемо на нього в Сікстинській капелі.

Гвардієць побіг виконувати розпорядження.

Мортаті рушив до капели. Решта кардиналів уже були там. Дійшовши до Королівських сходів, він побачив Вітторію Ветру. Засмучена, вона самотньо сиділа на лаві біля підніжжя сходів, безсило спершись об стіну. Бачачи, як їй важко, він хотів підійти і якось-розрадити її, але знав, що це мусить зачекати. Спершу він має виконати свій обов’язок... хоч Мортаті не зовсім уявляв, у чому саме тепер цей обов’язок полягає.

Він увійшов до капели. Там панувала бурхлива радість. Він зачинив за собою двері. Боже, допоможи мені.

Гелікоптер Aerombulanza, що належав лікарні Тіберіна, підлітав до Ватикану з протилежного від собору