Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Недовго, однак, простукотіла на його току червона молотарка. Наступної осені прийшов той самий сільрадівський голова Сокур, а з ним іще хтось вусатий із району — і опечатали. Виявляється, допустився він експлуатації, дозволив собі нетрудові доходи. «А як же далі? Що буде?» — допитувався Федір. «Що буде, те й буде», — напустив туману вусатий, поважно застібаючи шкіряний потертий портфельчик. Не оглядаючись, вони пішли собі з подвір'я, а він стояв мовчки біля воріт, відчуваючи, що не молотарку втрачає він. Це — початок ще більшої біди, яка чорним круком починає кружляти над його головою. Миколки тоді вдома не було: вже два місяці перебував на військовій службі, відправили на Далекий Схід. Отримали вони від нього першого листа, писав, як відповідально й почесно служити на самісінькому кордоні, причому бойовому кордоні, «у безпосередньому соприкосновенії» з японськими самураями, і що довір'я Батьківщини він виправдає. Федір скупо відписав йому про їхнє життя, але про молотарку не вставив ні слова. Нехай син служить спокійно, хай виправдує довіру держави.
А в Недолищі заварилися сумні і незбагненні події: потрапив Федір у халепу. Знайшлися заздрі, як той Зиркач, що доніс на нього за молотарку аж у Полоцьк: обдурює селян. Але хіба він хоч когось обібрав? А коли почали розподіляти твердий податок, відразу пригадали йому ту молотарку, і Сокур сказав, що так буде справедливо, адже на молотарці Федір щось-таки заробив. Федір не знав, що відповісти: коротко пояснити чи розтлумачити не вмів, а довго говорити не було як. І вийшло, ніби голова мав рацію: заробив Федір чи не заробив, але ж на селі іншої молотарки не було, і твердий податок навісили на нього законно.
Тепер, зваживши все, роздумавшись як слід, бачив — на дідька здалася тоді йому молотарка?! Молотили б ціпами, як діди і прадіди, мали б хоч який, але свій хліб і житло своє. І не було б тих нещасть, що потім посипалися на його сімейку.
Та, мабуть, тоді вже нічого не врятувало б його, молотарка була лише зачіпкою. Це як той добре навантажений віз, що, коли нахилиться на вибоїні, то як не хапайся руками, перевернеться, один бік переважить другий. Молотарка і стала тією останньою доважкою, що безповоротно порушила рівновагу його життєвого воза, що уже і без того був перекосився. Бо його вже позначили, як позначають капосну, шкідливу худобу в стаді, помітка про якусь винятковість з'явилася біля його прізвища у сільраді чи, може, в районі. Той твердий податок на сімдесят пудів зерна йому якось вдалося сплатити, вигріб із засіків у коморі геть-чисто все — і вивіз до першого квітня, як було йому наказано. Біднувато стало в них на столі, не знали й чим засівати весною: залишилося зо два пуди ячменю та трохи вівса. І він не знав, чи позичати в когось, чи прикупляти. Не встиг Федір ще роздуматися, як йому бути з яриною, коли приносять новий, ще твердіший податок: цього разу на вісімдесят пудів зерна ще й сто карбованців грошима. Він сказав собі: із глузду вони там посходили, чи що, де ж йому стільки взяти? Бігав до сільради, їздив у район до знайомого секретаря Теребильникова, який з його Миколкою колись разом працював у комсомолі, — скаржився, пояснював, просив. Ні, нічого не допомогло, сказали: не сплатиш вчасно, опишемо всю господарку, «в тому числі будинки й худобу». Бідкався він із тиждень, журився-горював, а потім подався до рідні, своєї та жінчиної, до хоч трошечки заможних селян по селах. Та всі ніби скам'яніли, оглухли до чужої біди, ніхто нічого не дав. Мабуть, кожний думав, як самому врятуватися, бо Ровбу вже не першого обклали твердим податком, чув, такий самий податок призначено й на інші села. Кинувся він тоді продавати молотарку, та де ж ти її продаси, ніхто не купляв, не цікавився навіть. Мусив збувати худобу: обох корів, усіх овець, двох свиней. Дурний був, якби ж знаття, що дарма то все, що не врятує і квитанція про повний розрахунок... Нічого, видно, вже не могло його врятувати, бо хтось наділив його поганим і страшним словом куркуль.
Якось тоді, бігаючи в пошуках грошей, зустрів він у містечку Ноєма, старого єврея, з яким колись мав справи, як купляв молотарку, та й раніше заходив до нього. Дружби поміж ними особливої не було, але Ноєм міг позичити грошей, а навіть і почекати, коли не випадало віддати в строк, чи навіть замість карбованців міг узяти яйця, масло або картоплю. Завжди діловий, рухливий, жвавий, цього разу Ноєм сунув по вулиці, нічого й нікого не помічаючи. Ровба все ж таки привітався, вони розговорилися трохи, і тоді Федір довідався, що в Ноєма також нелади із владою. Коли ж Федір відкрив йому свою біду, старий єврей узяв його за гудзика і міцно притягнув до себе: «Я тобі скажу: кидай усе, хапай дітей в оберемок і втікай. Куди? Нема різниці — куди очі дивляться. Потім пізно буде. Це тобі каже Ноєм! Я все покинув і ось із цією валізкою іду на станцію. Тут я більше не житиму! Я — біженець! Ти мене послухайся, Федоре!..»
Ні, Федір його не послухався: як же все залишити? І землю, і господарку? І куди подасися, коли тут твої корені, рідня, односельці — як же він може поїхати кудись у чужий, непривітний, незнаний світ?
Він прожив у Недолищі ще з десять місяців. Нерадісне було це життя, скорому вони вже не бачили, їли без хліба, поробилися пісниками. Федір ще якось тримався, а Ганночка часто плакала, особливо вранці біля печі, коли турбувалася їжею, треба було щось усипати в казанок, покласти на сковорідку. Для маленької донечки ходили по молоко на село до Лекси чи до Гречихи. Вони співчували йому, сприйняли його біду як свою, допомагали, чим могли. Тоді він, мабуть, сходив і до Ципрукового Змитра, який уже третій рік був йому винуватий тридцять карбованців. Борг цей тягнувся ще з колишньої молотьби, Федір ніяк не наважувався нагадати Змитрові — все було якось незручно, так, наче він хотів чогось незаконного. І даремно тоді не послухався Ганночки, вона, коли він увечері зібрався до Змитра, казала-просила: «Не йди!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.