Читати книгу - "Мертвим не болить"

У верховітті дерев знявся невеличкий пошум, але навколо було тихо, часом пташенята в кущах шерхотіли, та це не непокоїло Федора. Якось помалу, непомітно для самого себе Федір відмежовувався від цього лісу і цього часу, відокремлюючись, побачив себе неначе здалеку і, може, вперше зрозумів, збагнув усю гіркоту свого становища. Те видіння, оте бачення самого себе примусило його схаменутися, він ніби прийшов до розуму з великого подиву. Справді, чому він повинен лежати ось тут, за дві версти від сільця, де вперше побачив світ, де прожив своє доросле життя, де народилися його діти? Чому він став тут для всіх жахливим чужинцем, хто винуватий у тому? Може, він сам? Чи хтось інший? Чи не винуватий ніхто? То як же тоді оце стало можливим? Щоб так ось усе втратити, зробитися вигнанцем, каторжанином-утікачем, людиною без права і поза законом. Із чого це брало початок? Скільки він не думав про те, як і з чого почалося, — чіткої відповіді знайти не міг. Бо підкралася біда якось непомітно, несподівано і обернулася тим, чим обернулася. Чи міг він передбачити все це того вітряного вечора, коли мело, крутило снігом, а вони сиділи в сільраді і голова Сокур виніс на обговорення загадкове питання: на кого розподілити три тверді завдання, які йому нав’язали в райвиконкомі? Нелегка це була справа для членів сільської Ради, серед яких на той час був і Федір Ровба. Тоді він ще вважався середняком — за кількістю своїх дванадцяти гектарів землі. Дехто з господарів мали більше, ніж він, чотирнадцять, п'ятнадцять гектарів. Але що це за угіддя? Змитрок Бідута, наприклад, мав шістнадцять гектарів, але жив бідняк бідняком, бо обробляти землю не було кому, два сини не повернулися з війни, сам був старий і немічний. Його наділ, дальня прибережна лука, за час війни, революції та польської війни геть-чисто позаростав кущами, і лише на папері значився він як орна земля. Але ж десь було записано, — і Змитрок першим отримав наказ на тверде завдання. Він же, Федір, ніколи б і не подумав, що і його може спіткати така доля, хоча жив він — не бідував, але який з нього куркуль? Один кінь, дві корови, вівці, але ж така господарка була чи не в кожного в Недолищі. Що гуси мав — тож копанка в кінці городу. Біг собі струмок, якось весною вони із сином загатили його біля містка, натекло чимало води, та так вона й зосталася. Але, мабуть, не це визначило його куркульство, а молотарка.

Хай вона спорохніє, ота молотарка, навіщо він із нею зв'язався! Молотив би, як і раніше, ціпами, не так уже й багато було того врожаю, за зиму вибив би зерно з колосся в три ціпи. Так ні, захотілося, щоб культурно, щоб на молотарці...

Пам'ятає, спокусив його тією думкою син Миколка. Тоді вже парубок, секретар комсомольського осередку в Недолищі, він ось-ось мав призиватися до лав Червоної Армії. Як тільки його поставили за секретаря, в хаті появилося чимало газет і брошур, цікавих журналів, як, наприклад, «Безбожник». Звичайно син був дуже зайнятий удень, читав більше по ночах, при лампі, а назавтра найцікавіше підсовував батькові: то статтю в «Беларускай вёсцы» про податки й самообкладання, то виступ товариша Сталіна про опозицію, а то брошуру наркома Прищепова про культурну сільську господарку. Федір трохи вмів читати, не все, правда, розумів, але головне вловив правильно: жили справді погано, бідно, малокультурно, господарство вели невміло. Це так, на погане він уже надивився за життя. Але ж як господарювати правильно? Мабуть, тут одного знання мало, потрібні гроші, різний реманент, добрива. Щоб більше було гною для його піщаних гектарів, завели другу корівку, вигодували теличку, хоча молока на їхню сім'ю вистачало і від однієї корови. Років чотири перед тим Федір, може, найперший у селі, придбав у Полоцьку плуг — новенький, заводського виробництва, пофарбований у синє, з гарно виточеними дубовими чепігами. Зручним виявився, вправним плужок, орали ним собі на втіху, навіть сусіди приходили спробувати. А потім покупляли плуги ще кілька господарів. Усім вони були до вподоби. Та якось восени приходить пізненько ввечері Миколка. Натомився, зголоднів, у заболочених чоботях, виявляється, був на нараді в районі. Мати швиденько миску на стіл, він трохи з'їв і каже до батька: «А давай-но придбаємо молотарку. Є така нагода через споживкооперацію. Купити можна на виплат, гроші не відразу, а в розстрочку». Федір відповів, коли подумав, зважив. Авжеж, молотарка — це непогано, він бачив таку в сусідньому селі Шевцях. Торік там склалися троє чи більше господарів і купили, казали, добре молотить, дуже задоволені були люди. І легше, ніж ціпами, і швидше. Але ж... Ніби відчувало його серце, чим це може обернутися. Знав він: нове й небувале в селянському житті часто пахне шахрайством чи дурістю, і треба спочатку добре зважити, придивитися, щоб не піддатися на ошуканство. Він так і сказав синові, а той голосно засміявся: яким це чином молотарка може зашкодити? Це ж за тиждень можна впоратися з роботою! Не те що цілісіньку зиму ціпами махати. Воно, звичайно, так, думав Федір, та все мовчав, вагався. Уранці, коли Микола побіг у своїх комсомольських справах, порадився тихенько з Ганночкою і вирішив: «Куплю». Поки не перехопив хтось спритніший з іншого села.

Молотарку притягнули на третій день після покрови. Допомагав швагер Томаш, довго збирали її та лагодили, підключаючи різні пристрої, приводний пас із дерев'яними дишлами та залізними стержнями передачі. Відклавши свої комсомольські справи, допомагав і Миколка, все-таки він щось тямив у сучасній сільській техніці. Нарешті все було підготовлено, і вони випробували нову машину. Ну, звичайно, ніякого порівняння із ціпами — і швидко, і якісно. Правда, народу для обслуги потрібно більше, ніж на току: хтось має розв'язувати перевесла, хтось подавати на стіл, повинен бути машиніст, найголовніша людина на молотарці, двох людей необхідно поставити, щоб відгрібали зерно та прибирали солому. До того ж комусь треба було поганяти коней. Чоловіків шість, не менше стягувала до себе молотарка. Та все це оплачувалося, виправдувало зусилля і старання. Молотили толокою, двома чи трьома господарками відразу, коли як випадало. Федір нікому не відмовляв, а платили хто скільки міг. Залежно від намолоту, звичайно. Усе з доброї волі, він же не експлуататор. Мабуть, давав би