Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 1"

бурмоче молитви; зізнаюся, хоч це й жахливо виглядало, — я зневажав його: як він може такої критичної й загрозливої хвилини благати про щось? Тим часом Клара не втрачала самовладання, дарма що була смертельно бліда: вона відсунула оборонний завал від дверей і за хвильку широко розчахнула їх. Полум'я і місячне сяйво освітлювали дюни тьмяним миготливим світлом, а великий шмат неба вдалині застилала стяга червонастого диму.

Містер Гадлестон, сповнившись у цю хвильку сили волі, дужчої за його фізичну силу, відштовхнув Нортмора й мене ліктями в груди, і, поки ми розгубились на секунду, уже підніс руки над головою, як нурець перед стрибком, і рвучко вибіг з будинку.

— Це я! — крикнув він. — Я, Гадлестон! Убийте мене, але ощадіть інших!

Раптова його поява, мабуть, ошелешила наших прихованих ворогів, бо ми з Нортмором встигли отямитись, підхопити Клару під руки, кожен зі свого боку, і кинутись йому на підтримку. Але тільки ми переступили поріг, як зусібіч із засідок між дюнами бликнуло кільканадцять вогників і пролунали постріли. Містер Гадлестон хитнувся, моторошно скрикнув на відчай душі, закинув руки за голову й гепнувся навзнак на землю.

— Traditore! Traditore! — загукали невидимі месники.

І саме цю мить частина даху, піддавшись нестримному натискові вогню, гухнула вниз. Громохкий і безладний моторошний гуркіт супроводив цей обвал, а величезне сніпище полум'я шугнуло високо в небо. Його, певно, було видно в морі миль за двадцять від берега — і на березі в Ґреден-Вестері, і далі на суходолі, з вершини Ґрейстілу, найсхіднішої ділянки Кодер-Гіллсу. Воля Божа була дарувати Бернардові Гадлестону такий похорон, який він мав, але погребальне вогнище йому випало незрівнянне.

Розділ IX

ПРО ТЕ, ЯК НОРТМОР ЗДІЙСНИВ СВОЮ ПОГРОЗУ

Розповісти вам, що сталося після цих трагічних подій, страшенно важко. Коли я повертаюся пам'яттю до тієї днини, все мені видається перемішаним, напруженим і безглуздим, як борсання сновидця в нічній зморі. Клара, пригадую, зойкнула і була б упала, якби ми з Нортмором не підхопили її знечуле тіло. Здається, ніхто на нас не нападав, я не пам'ятаю навіть, чи бачив хоч одного з нападників, а містера Гадлестона ми наче покинули, і не глянувши на нього. Пригадується тільки, що я біг, мов шалений, то несучи Клару на руках, то ділячи цю ношу навпіл з Нортмором, то знов силкуючись перебрати її на себе.

Чому ми вирішили добиратись до мого пристанища серед заростей болиголова, як туди дісталися — нічого цього не зберегла моя пам'ять. Перший епізод, який я чітко пригадую, — це коли Клара впала в нас із рук біля мого маленького намету, а ми з Нортмором вовтузимося на землі й він з жорстокою люттю гамселить мене по черепу руків'ям пістолета. Він уже заподіяв мені дві рани, і те, що в мене раптом проясніла свідомість, я завдячую саме кровотечі після цих ран.

Я схопив його зап'ясток.

— Нортморе, — пригадую, сказав я, — вбити мене ти й потім зможеш. А зараз краще допоможім Кларі.

Він на цю мить уже майже доконав мене. Але тільки-но почувши ці мої слова, він зірвався на ноги, метнувсь до намету й давай пригортати зімлілу Клару до себе та цілувати її безвільні руки й обличчя.

— Сором! — крикнув я. — Сором тобі, Нортморе!

І хоч мене самого ледве ноги тримали, я став відчайдушно лупити його по голові та плечах.

Він випустив дівчину з обіймів і подивився на мене в мінливому світлі місяця.

— Я подолав тебе, але відпустив, — сказав він. — А тепер ти б'єш мене! Боягуз!

— Ти сам боягуз! — відрубав я. — Чи ж вона хотіла твоїх цілунків, коли була при пам'яті? Ні! А ось тепер вона, може, помирає, а ти марнуєш дорогий час і ще користаєш з її безпорадності! Відійди, дай мені помогти їй!

Він хвильку насуплено дивився на мене, блідий і грізний, а потім раптом ступнув убік.

— Ну помагай! — кинув він.

Я припав навколішки біля Клари, розсупонив, як міг, її сукню й корсет, але цю мить важка рука опустилась мені на плече.

— Не торкайсь її руками! — запекло крикнув Нортмор. — Гадаєш, я не жива людина?

— Нортморе! — вирвалось у мене. — Коли ти сам не хочеш їй помогти й мені не даєш, то ти знаєш, що я тебе вб'ю?

— Так воно й краще! — вигукнув він. — Хай вона теж помре, хіба не однаково! Відступись від неї і ставай до бою.

— Та ти ж подумай, — сказав я напівпідводячись, — я ще ж ні разу й не поцілував її.

— Спробуй-но лиш! — погрозився Нортмор.

Не знаю, що мене опосіло в ту секунду — то було щось таке, чого я найбільше соромлюсь у своєму житті, хоча, як моя дружина звичайно твердила, я знав, що мої цілунки їй завжди будуть любі, чи вона жива, чи мертва. Тож я знову став на коліна, одвів її волосся з чола й найшанобливіш припав на мить устами до холодної брови. То був такий цілунок, якого батько може вділити любій дитині, якого чоловік не посоромиться на порозі смерті вділити дружині, котра вже переступила цей поріг.

— А тепер я до твоїх послуг, сер!

Однак на свій подив я побачив, що він одвернувся спиною до мене.

— Ти чуєш? — спитав я.

— Так, чую, — відповів він. — Коли ти хочеш битись, я готовий. Коли ні — берись рятувати Клару. Мені все одно.

Я не став чекати других запросин, а, знов схилившись над Кларою, заходився опритомлювати її. Та вона лежала все так само бліда й безживна, і я злякався, що її вже не вдасться оживити, і жах та сутий розпач огорнули моє серце. Я кликав Клару на ім'я, вимовляючи його найпроникливішим тоном, я розтирав і поплескував їй руки, опускав її голову нижче або спирав собі на коліно, але все здавалося марним, повіки важким покровом заступали Кларині очі.

— Нортморе, — сказав я, — ось мій капелюх. Ради Бога, принеси трохи води з джерела.

За мить він уже був біля мене з водою.

— Я приніс у своєму капелюсі, — пояснив він. — Ти не ревнуватимеш?

— Нортморе… — почав я щось говорити, хлюпнувши водою Кларі на голову й груди, — але він урвав мене зі злістю:

— Та замовч! Найкраще б ти взагалі не озивавсь!

У мене й самого не було особливої охоти розмовляти, коли всі мої думки скупчувались на тому, як вивести мою найдорожчу з непевного її стану. Тож я й далі мовчки робив усе, що міг, повертаючи їй свідомість, і коли капелюх спорожнів, тицьнув його Нортморові з одним