Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Упродовж дванадцяти років, — м’яко сказала Даґні, — я вважала б немислимим, що може настати день, коли мені доведеться на колінах благати в тебе пробачення. Тепер я думаю, що це можливо. Якщо я зрозумію, що ти правий, я так і зроблю. Але до того часу — ні.

— Зробиш. Тільки не на колінах.

Франциско дивився на Даґні так, ніби осягає відразу все її тіло, хоча очі його були зосереджені на її обличчі, а погляд розповідав, як саме у майбутньому він бачить цю спокуту й капітуляцію. Вона бачила, з яким зусиллям він змусив себе відвернутися, бачила, як він сподівається, що вона не помітила його погляду або не збагнула його, розуміла мовчазну боротьбу, що проступила тільки напруженням кількох м’язів під шкірою обличчя — такого знайомого обличчя:

— А доти, Даґні, пам’ятай: ми з тобою вороги. Я не хотів тобі цього казати, але ти — перша особа, яка майже ступила до раю і знову повернулася на землю. Ти занадто багато прогледіла, тому я мушу чітко тобі це сказати. Це я з тобою воюю, а не з твоїм братом Джеймсом або Веслі Моучем. Це тебе я повинен подолати. Я вийшов на бій, щоб покінчити з усім, що для тебе найцінніше. Поки ти намагатимешся врятувати компанію «Таґґарт Трансконтиненталь», я докладатиму зусиль, щоб її знищити. Не проси мене про допомогу чи про гроші. Ти знаєш, чому. Тепер можеш мене ненавидіти. Якщо дивитись із твоєї позиції, ти повинна.

Не змінюючи пози, Даґні звела голову. Вона усвідомлювала красу свого тіла і те, яке воно дороге для Франциско. Втілена жіночність, виклик у свої слова вона вкладала чітко розставленими паузами в реченні:

— Що ж тоді станеться з тобою?

Він добре її розумів, але не визнавав і не заперечував того зізнання, яке вона хотіла у нього вирвати.

— Це винятково мої клопоти, — відповів він.

Даґні натомість піддалась слабкості, хоча негайно усвідомила, що в її словах іще більше жорстокості:

— Я тебе не ненавиджу. Роками намагалась, але ніколи не зможу ненавидіти тебе, хоч як би ми поводилися… Чи тільки один із нас.

— Я знаю, — відповів тихо, прагнучи приховати від неї свій біль, але відчув у ній його відображення.

— Франциско! — закричала вона, відчайдушно намагаючись захистити його від себе. — Як ти можеш таке робити?

— Я роблю це заради моєї любові, — його очі сказали «до тебе», а голос продовжив: — Заради моєї любові до людини, яка не загинула у твоїй катастрофі й ніколи не загине.

Мить вона стояла мовчки і нерухомо, мовби висловлюючи шанобливе визнання.

— Хотів би я вберегти тебе від того, крізь що ти проходиш, — ніжність його голосу натякала: «Це не мене ти повинна жаліти». — Але я не можу. Кожен із нас повинен власними ногами долати цей шлях. Хоча дорога й одна.

— Куди ж вона веде?

Франциско всміхнувся, наче м’яко зачиняючи двері перед запитанням, на яке не збирався відповідати:

— До Атлантиди, — мовив лише.

— Що? — вражено запитала вона.

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це втрачене місто, до якого можуть увійти тільки духи героїв.

Зв’язок, який раптово їй відкрився, проступав у свідомості Даґні від самого ранку, немов розмита тривога, якої вона не могла окреслити.

Вона все знала, але ж думала тільки про його власну долю, про його особисте рішення, думала, що він діє сам. А тепер пригадала ту велику небезпеку, відчула перед собою ворога неокреслених розмірів, ворога неосягненного.

— Ти один із них, — повільно проказала Даґні. — Це правда?

— Ти про кого?

— Це ти приходив до офісу Кена Данаґґера?

Він усміхнувся.

— Ні.

Але вона зауважила: він не запитав, про що саме їй ідеться.

— Чи насправді існує — ти це маєш знати — руйнівник, який вільно гуляє світом?

— Авжеж.

— Хто він?

— Це ти.

Вона здригнулась. Її обличчя спохмурніло.

— Люди, які покинули свою роботу, досі живі чи вже мертві?

— Вони мертві — для тебе. Але на землі повинно початися Друге Відродження. Я на нього чекаю.

— Ні! — вона викрикнула це з несподіваною несамовитістю, відповідаючи на одне з двох запитань, які він хотів їй поставити. — Ні, на мене не жди!

— Я завжди на тебе чекатиму, хоч як би ми поводились. Чи тільки один із нас.

Вони почули, як у замку вхідних дверей обертається ключ. Двері відчинились і увійшов Генк Ріарден.

Він завмер на порозі, потім повільно увійшов до вітальні, поклавши ключа до кишені. Даґні знала, що Генк побачив обличчя Франциско раніше, ніж поглянув на неї.

Коротко на неї зиркнувши, він знову перевів погляд на Франциско, наче це було єдине лице, яке він тепер був здатен розрізняти.

Сама ж вона боялася побачити вираз д’Анконії. Зусилля, з яким вона примусила свій погляд просунутися на відстань кількох кроків, було схоже на переміщення непідйомного тягаря. Франциско без поспіху звівся на ноги у натренованій автоматичній манері, притаманній кодексу люб’язності д’Анконій. Ріарден нічого не міг прочитати на його обличчі. Натомість те, що побачила там Даґні, було страшніше, ніж вона сподівалася.

— Що ви тут робите? — запитав Ріарден інтонацією, якою зазвичай звертався до слуг.

— Бачу, що я не маю права поставити вам аналогічне запитання, — мовив Франциско. Вона знала, яких зусиль йому коштувало зберігати такий чистий, безсторонній тон. Його очі знову і знову поверталися до правої долоні Ріардена, ніби й далі бачили ключ у його пальцях.

— Тоді відповідайте, — сказав Ріарден.

— Генку, якщо хочеш про щось запитати — запитуй у мене, — мовила Даґні.

Ріарден, здавалося, не бачив її і не чув.

— Відповідайте, — повторив він.

– Існує тільки одна відповідь, якої ви маєте права вимагати, — сказав Франциско, — тому я відповім, що не вона є причиною моєї присутності тут.

– Існує тільки одна причина вашої присутності вдома у будь-якої жінки, — мовив Ріарден. — Повторюю: будь-якої жінки — коли це стосується вас. Невже ви думаєте, що я тепер повірю в оте ваше зізнання, як і у решту всього, що ви мені казали?

— Я дав вам підстави мені не довіряти, але тільки не стосовно міс Таґґарт.

— Не кажіть мені, що тут у вас немає жодних шансів, ніколи їх не було і не буде. Я це знаю. Але те, що я знаходжу вас тут у перший же…

— Генку, якщо хочеш обвинувачувати