Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Даґні відчула й побачила той світ, який ніколи не постане насправді, — як і тієї весняної ночі, коли, важко опершись на стіл у напівзруйнованому офісі «Лінії Джона Ґолта», дивилась у вікно, на темну алею. Вона думала: «Хай хто ти є — той, кого я завжди любила і ніколи не знаходила, кого я сподівалася побачити в кінці колії над горизонтом, ти, чия присутність завжди відчувалася на вулицях міста і для кого я так прагнула збудувати світ! Знай, що мене підтримує любов до тебе, підтримують любов і надія до тебе дістатись, а ще — моє бажання бути тебе гідною того дня, коли я опинюсь із тобою віч-на-віч. Тепер я знаю, що ніколи тебе не знайду, що цього не досягнеш, не переживеш; але все, що залишилося від мого життя, належить тобі, і я боротимуся далі заради тебе, хоча ніколи не довідаюся твого імені, продовжуватиму тобі служити, хоча ніколи й не переможу, я продовжуватиму діяти, щоб того дня, коли зустріну тебе — хоч цього ніколи не станеться — бути гідною…» Даґні ніколи не приймала безнадії; стоячи біля вікна і звертаючись до скованого туманом міста, вона шепотіла присвяту своїй невзаємній любові.

Пролунав дзвінок у двері.

Даґні, втомлена і здивована, пішла відчиняти. Побачивши на порозі Франциско д’Анконію, зрозуміла, що мала б на нього чекати. Не відчувала ні шоку, ні обурення, тільки безрадісний спокій та рішучість: повільно й обережно підвела голову, щоб зустрітися з ним поглядом, наче намагалась сказати, що сама обрала свою позицію і що стоїть відкрито.

Обличчя Франциско здавалося похмурим і спокійним. Щасливого виразу більше на ньому не було, але не повернулася і радість гульвіси. Здавалося, він скинув усі маски: відвертий, зібраний, зосереджений на меті; це був чоловік, здатний зрозуміти важливість дії. Таким вона колись бажала його бачити. І ніколи ще він не видавався їй таким привабливим, як цієї миті. Даґні вражено відзначила, що це не він покинув її, навпаки — це був чоловік, якого вона покинула.

— Даґні, чи можеш ти зараз про це поговорити?

— Так, якщо хочеш. Проходь.

Він коротко оглянув вітальню — її домівку, де він ніколи не бував, — а потім знову звернув погляд на Даґні, і вже не зводив із неї пильних очей. Він розумів, що тиха простота її поведінки — це найгірша з усіх ознак, найбезнадійніша для його мети. Наче попіл, в якому не може відродитись іскра болю. Бо навіть біль може бути вогнем.

— Сідай, Франциско.

Сама Даґні залишилася стояти перед ним, ніби свідомо демонструючи, що не має чого приховувати, — навіть виснаженої постави, що була ціною, яку вона заплатила за цей день, за власну недбалість.

— Мабуть, тепер я тебе не зупиню, — сказав він. — Якщо вже ти зробила вибір. Але якщо залишився бодай один шанс — я ним скористаюсь.

Вона повільно похитала головою.

— Немає шансів. Та й навіщо, Франциско? Ти ж здався. Хіба не байдуже, гинутиму я на залізниці чи десь далеко від неї?

— Я не відмовився від майбутнього.

— Якого майбутнього?

— Коли злодії загинуть, а ми залишимось.

— Якщо «Таґґарт Трансконтиненталь» загине разом зі злодіями, тоді і я з ними.

Він не відводив очей від її обличчя і мовчав.

Даґні безпристрасно додала:

— Я думала, що зможу жити без компанії. Але не можу. І більше ніколи не намагатимусь. Франциско, ти ж пам’ятаєш? Коли ми починали, то обоє вірили, що єдиний гріх на цьому світі — робити що-небудь погано. Я досі в це вірю.

В її голосі забриніла перша жива нота.

— Я не можу просто сидіти і дивитися, що вони наробили в тому тунелі. Не можу прийняти того, що вони всі приймають. Франциско, адже ми з тобою вважали це просто страхітливим! Вони вірять, що катастрофи — це доля, яку приймають і з якою не борються. Я не приймаю покірності. Не приймаю безпорадності. Не приймаю відречення. Поки є залізниця, я нею керуватиму.

— Для того, щоб підтримувати світ злодіїв?

— Для того, щоб підтримувати останню часточку себе.

— Даґні, — повільно сказав Франциско. — Я знаю, за що людина любить роботу. Знаю, що для тебе означає твоя робота з потягами. Але ж ти не запускатимеш їх порожніми. Даґні, що ти бачиш, коли думаєш про рух потяга?

Вона поглянула на місто.

— Життя активної людини, яка могла загинути у тій катастрофі, але уникне наступної, тому що я її не допущу. Це людина з безкомпромісним розумом, з безмежними амбіціями, вона закохана у власне життя… Ми були такими людьми, коли починали. Ти зрадив той образ. А я не можу.

На мить Франциско заплющив очі. Його рот розтягнувся у напруженій усмішці — усмішці замість стогону розуміння, здивування й болю. Урочистим і м’яким голосом він запитав:

— Думаєш, ти можеш служити такій людині тим, що керуєш залізницею?

— Так.

— Добре, Даґні. Не намагатимусь тебе зупинити. Поки ти так думаєш, тебе ніщо не примусить зупинитися — та й не повинно зупиняти. Ти зупинишся того дня, коли зрозумієш, що твоя робота служить не життю тієї людини, а її знищенню.

— Франциско! — то був крик здивування та відчаю. — Ти ж розумієш мене! Ти знаєш, про яку людину мені йдеться! Ти ж її теж бачиш!

— О, так, — просто, буденно відповів він, дивлячись в якусь точку перед собою, наче бачив когось реального. І додав: — Чим ти вражена? Ти сказала, що ми колись були такі ж. Ми й досі такі. Але один із нас зрадив ту людину.

— Так, — твердо мовила Даґні, — один із нас її зрадив. Ми не можемо служити їй, відрікаючись.

— Ми не можемо служити їй, домовляючись із її вбивцями.

— Я з ними не домовляюсь. Я їм потрібна. Вони це знають. Вони прийматимуть мої умови.

— Ти гратимеш у гру, з якої вони отримуватимуть зиск і завдаватимуть тобі кривди?

– Єдиний зиск для мене — підтримувати існування «Таґґарт Трансконтиненталь». Яка різниця, якщо вони змушуватимуть мене платити відкуп? Нехай отримують те, що хочуть. У мене є залізниця.

Він усміхнувся.

— Ти так думаєш? Думаєш, їхня залежність від тебе — це твій захист? Думаєш, що можеш дати їм те, чого вони хочуть? Ні, ти не підеш звідти, аж доки на власні очі не побачиш, чого вони хочуть насправді. Даґні, нас учили, що кесареві — кесареве, а Богові — Боже.