read-books.club » Фентезі » Спокута сатани 📚 - Українською

Читати книгу - "Спокута сатани"

135
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Спокута сатани" автора Марія Кореллі. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 118 119 120 ... 124
Перейти на сторінку:
субстанція вічного життя може прибирати мільйони мільйонів форм та водночас лишатись тотожною? Якби вічна краса, якою обдаровано всіх янголів, могла коли-небудь перетворитись на страхіття, яке гнітить спотворену уяву людства, − може, це було б добре: ніхто б тоді не взяв мене за товариша, ніхто б не любив мене! Але мій образ подобається всім; у цьому − мій фатум і кара. І навіть у людській подобі, яку я ношу, люди визнають мою перевагу. Його голос понизився до безмежного смутку.

− Будь-який гріх кожної людської істоти додає тягаря до моїх страждань і строку − до мого покарання; однак я мушу дотримувати своєї присяги щодо світу! Я заприсягнувся спокушати, робити все, аби знищити людство; але людина не заприсягалась піддаватися моїм спокусам! Вона вільна! Чинить вона спротив − і я йду геть; приймає вона мене − і я залишаюсь!

Зробивши ще кілька кроків уперед, він простяг руку; постать його зробилася вищою й величнішою.

− Ходім тепер зі мною! − сказав він тихим голосом, який звучав м'яко, але загрозливо. − Ходімо: цієї ночі завісу піднято для тебе! Ти мусиш збагнути, з ким ти так довго жив у мінливому повітряному замку життя! І в чиєму товаристві ти плавав небезпечними морями! Хтось, теж гордий і непокірний, як і ти, помиляється, однак, менше, ніж ти, бо визнає Бога за свого володаря!..

На цих словах почувся громовий удар; усі вікна з обох боків салону розчинились, і з них полилося дивовижне сяйво, ніби зі сталевих списів, обернених угору, до місяця… Майже знепритомнівши, я відчув, що мене хтось схопив і підіймає догори… Наступної миті я опинився на палубі «Полум'я» в полоні міцних незримих обіймів. Звівши вгору очі, зі страшним почуттям переконаності в душі, що запізно благати Божого милосердя, я побачив навколо себе крижаний світ − ніби сонце ніколи не світило над ним.

Грубі зеленаво-скляні стіни криги тиснули на судно звідусіль, тримаючи його між непохитними бар'єрами; фантастичні крижані палаци, вежі, бельведери, мости та склепіння своїми архітектурними обрисами та скупченням творили подобу великого міста. Округлий місяць, блідо-смарагдовий, глядів униз, осяваючи все холодним промінням; і проти себе, біля щогли, я побачив не Лючіо, але янгола!

ХLI

Увінчана містичним сяйвом, що мерехтіло вогнистими зірками, велична постать височіла між мною та небом у місячному світлі. Суворе обличчя світилось блідим світлом; в очах відбивався невтоленний біль, невимовне каяття, несказанний розпач. Це були ті самі риси, які я так довго знав, − але осяяні небесним промінням та повиті серпанком вічної скорботи. Навряд чи тіло моє щось відчувало − лише душа, яка так довго спала, пробудилась і тріпотіла зі страху.

Поступово я почав помічати, що навколо мене є ще якісь постаті; роззираючись навколо, я бачив натовп істот із дикими обличчями; благальні погляди у жалісній агонії були звернені на мене, і бліді руки простягались до мене − радше з благанням, ніж із погрозою. Навколо потемнішало; потім простір освітився відблисками крил: велетенські крила яскраво-червоного полум'я почали розгортатись і простягатись угору, до скутого кригою судна. І він, мій ворог, що стояв, притулившись до щогли, також був оточений цими вогненними крилами, які, подібно до тонких пірчастих хмарин, осяяних яскравим призахіднім сонцем, вилися увсебіч від його темної постаті й тягайся вгору блискучим вінцем. Безмежно сумний і водночас безмежно солодкий голос порушив урочисту крижану безмовність:

− Рушай уперед, Амієле! Вперед, до рубежів світу!

Я поглянув у бік керманича. Невже це Амієль, якого я інстинктивно ненавидів, − ця істота з чорними крилами й змученим обличчям? Тепер я бачив його у справжній подобі − злого духа. Історія злочину була написана в його скорботному погляді… Яка таємна мука гризла його, мука, якої жоден смертний не може вгадати? Кощавими руками він рухав стерно; і, коли воно закрутилося, крижані стіни навколо нас почали ламатися з оглушливим тріскотом.

− Уперед, Амієле! − знову промовив великий печальний голос. − Уперед, туди, де ніколи не ступала людина; рушай на край світу!

Натовп істот зі страхітливими обличчями зробився щільнішим, полум'яні крила стали густішими, ніж грозові хмари, що їх розтинає блискавка. Зойки, крики, стогони й несамовиті ридання долинали звідусіль. Трощена крига під водою знову загуркотіла, немов землетрус, − і судно, звільнене від крижаних перешкод, рушило.

Голова моя йшла обертом, я перебував ніби в безумному сні; нахилившись уперед, я побачив, як падає прозора скеля; крижане місто захиталось у самісіньких підвалинах. Блискучі бельведери падали і щезали; вежі хилилися, розсипалися й зникали в морі; величезні крижані гори ламалися, немов тонке скло, сяючи зеленавим яскравим полиском у місячному сяйві; тоді як «Полум'я» мчало вперед, немов на сатанинських крилах його страхітливого екіпажу, прокладаючи крізь кригу собі шлях із гостротою шаблі й швидкістю стріли.

Куди ми неслися? Я не смів думати. Я вважав себе померлим. Світ, який я бачив, не мав нічого спільного з тим світом, який я знав. Мені здавалося, що я перебуваю в якійсь замогильній країні, таємниці якої мені судилося пізнати − пізнати, можливо, надто добре!.. Ми рухались уперед. Мій погляд був прикутий до величної постаті, яка стояла переді мною, − до цього янгола-ворога, чиї очі були страшними від вічної скорботи. Я стояв, пригнічений і вбитий, віч-на-віч із цим безсмертним відчаєм.

Зойки та крики змовкли; тепер ми неслися серед тиші. Незліченні трагедії, невисловлені сумні історії читались у німій красномовності жахливих облич, що оточували мене, й у виразному мовчанні їхніх страхітливих очей.

Невдовзі крижані бар'єри лишились позаду, і «Полум'я» ввійшло в тепле внутрішнє море, спокійне, як озеро, та блискуче, як срібло в яскравому місячному сяйві. Обабіч тяглися звивисті береги, багаті на розкішну рослинність. На віддалі я бачив невиразні обриси темних пишних пагорбів. Я чув, як маленькі хвилі плескались об невидимі скелі та дзюрчали на піску.

Чудові пахощі сповнювали повітря, шелестів легкий вітрець. Чи це був утрачений Рай − цей напівтропічний пояс, схований за країною криги та снігів? Раптом з темного розложистого дерева долинув пташиний спів; він був таким солодким, мелодія лилася з такою щирістю, що сльози набігли на мої втомлені очі. Чудові спогади налинули на мене; моя душа відчула й поцінувала радість життя − життя на освітленій благодатним сонцем землі. Випадковості життя, його втіхи, його дива, його благо − все це відразу здалось мені таким чудесним! О, якби повернути минуле, зібрати розсіяні перли втрачених миттєвостей, жити, як має жити людина, у згоді з волею

1 ... 118 119 120 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спокута сатани"