Читати книгу - "Інститут"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Звісно, можемо.
Тім відчинив і пасажирські, і ковзні двері, тоді став перед огорожею, що відділяла мотель від зачиненого салону продажу автомобілів по сусідству. Люк вийшов теж. Із цього місця Тім бачив обох їхніх вимушених пасажирів і міг зупинити їх, якщо хтось вирішить утекти. Він не вважав, що це дуже вірогідно, адже обох підстрелили в ногу.
— Що таке? — запитав Тім.
— Ви граєте в шахи?
— Правила знаю, але ніколи особливо не грав.
— Я граю, — сказав Люк тихо. — І тепер я граю в шахи з ним. Стекгаусом. Розумієте?
— Думаю, так.
— Намагаюся думати на три ходи вперед, плюс продумую контрудари на його майбутні ходи.
Тім кивнув.
— У шахах час не грає проти тебе, хіба що у швидкісних, а в цій грі — ще й як. Ми маємо дістатися звідси на льотне поле, де чекає літак. Тоді кудись біля Преск-Айла, де літак сяде. Звідти — в Інститут. Думаю, ми будемо там не скоріше, ніж о другій ночі. Погоджуєтесь?
Тім подумки прикинув, тоді кивнув. Може, й пізніше, але скажімо, що о другій.
— Таким чином, у моїх друзів п’ять годин, щоб зробити щось самим, але також п’ять годин має і Стекгаус, щоб іще раз обдумати свою позицію і змінити думку. Пустити газ тим дітям і просто втекти. Я сказав йому, що його фото буде в кожному аеропорту, і він на це купився, думаю, тому що його фото мають бути десь в інтернеті. Багато працівників Інституту — колишні військові. Мабуть, він також.
— Його фото може бути навіть у телефоні тієї стерви, — зауважив Тім.
Люк кивнув, хоча сумнівався в тому, що місіс Сіґсбі належить до тих людей, які багато фотографують.
— Але він може вирішити пішки перетнути канадський кордон. Упевнений, у нього повністю готовий альтернативний спосіб утечі — покинута лісова стежка чи потічок. Це один з тих майбутніх ходів, про які не можна забувати. Тільки…
— Тільки що?
Люк потер долонею щоку — дорослий жест утоми й нерішучості.
— Мені потрібна ваша думка. Мої ідеї для мене виглядають добре, але я лише дитина. Не можу бути впевненим. Ви дорослий, і ви з них, з хороших хлопців.
Тіма це приємно вразило. Він глянув на будівлю, але Венді поки не було видно.
— Кажи, що думаєш.
— Що я його роз’їбав. Що я все йому похерив. Думаю, він може залишитися, щоб убити мене. Скористатися моїми друзями як приманкою, щоб я точно прибув. Як гадаєте, розумно? Але кажіть правду.
— Розумно, — сказав Тім. — Точно сказати важко, але помста — сильний мотиватор, а цей Стекгаус — далеко не перший, хто проігнорує власні інтереси, щоби вчинити її. І ще, думаю, є як мінімум одна причина, чому він може лишитися чекати.
— Яка?
Люк нетерпляче дивився на нього. Венді Ґалліксон з’явилася з-за будівлі з ключем-карткою в руці. Тім кивнув головою в бік прочинених дверцят фургона, тоді схилився ближче до Люка.
— Сіґсбі ж начальниця, так? Стекгаус — просто її солдафон?
— Так.
— Ну, — з ледь помітним усміхом сказав Тім, — а хто її шеф? Думав про це?
Очі Люка загорілись, а рот розкрився. Він зрозумів. І всміхнувся.
3
Дев’ята п’ятнадцять.
В Інституті було тихо. Діти в Передній половині спали після седативів, які роздали Джо і Хадад. У тунелі доступу п’ятеро, які почали заколот, спали також, проте, мабуть, не надто міцно; Стекгаус сподівався, що головний біль їх добряче довбе. Єдині з дітей, які не спали, були овочі. Вони безцільно блукали, від чого складалося враження, ніби їм навіть є куди йти. Іноді вони ходили колами, наче бавилися в «коло навкруг Розі»[125].
Стекгаус повернувся до кабінету місіс Сіґсбі й відімкнув замкнену нижню шухляду її столу ключем-дублікатом, який вона йому колись дала. Тепер він тримав у руці супутниковий телефон, який вони називали Зеленим чи іноді Нульовим. Міркував над тим, що Джулія якось сказала про цей телефон із трьома кнопками. Це було одного дня минулого року в містечку, ще коли в Гекля і Джекль працювала більшість мозкових клітин. Діти із Задньої половини саме нейтралізували саудівського «бігунця»[126], що пересилав гроші терористичним угрупованням у Європі, і це виглядало цілком як нещасний випадок. Життя було чудовим. Джулія запросила його на вечерю, відсвяткувати. Вони перед тим роздушили пляшку вина, а другу — під час і після. Це розв’язало їй язика.
— Ненавиджу дзвонити звітувати на Нульовий. Той чоловік шепелявить. Мені завжди уявляється альбінос. Не знаю чому. Може, я щось таке бачила в коміксах, коли була малою. Злочинець-альбінос із очима-рентгенами.
Стекгаус із розумінням кивнув.
— Де він? Хто він?
— Не знаю і знати не хочу. Я дзвоню, звітую, потім приймаю душ. Гірше, ніж дзвонити на Нульовий, є лиш одне. Відповідати на дзвінок.
Тепер Стекгаус дивився на Нульовий телефон з якимсь забобонним переляком, ніби від самих роздумів про ту розмову в нього задзвенить у…
— Ні, — промовив він. Порожній кімнаті. Мовчазному телефону. Мовчазному, принаймні поки що. — Жодних забобонів. Ти подзвониш. Звичайна логіка.
Звісно. Бо люди на іншому кінці Нульового — шепелявий чоловік і більша організація, що він її представляє, — дізнаються про веремію в тому містечку в Південній Кароліні. Звісно ж, дізнаються. Воно все буде на перших шпальтах новин по всій країні чи й по всьому світі. Може, вони вже знають. Якщо знають про Голлістера, позаштатного спостерігача з Дюпрея, може, зв’язалися з ним, щоб дізнатися деталі бійні.
Але Нульовий не дзвонив. Це означає, що вони не знають чи що дають йому час із усім розібратися?
Стекгаус сказав чоловікові на ім’я Тім, що будь-яка домовленість залежатиме від того, чи існування Інституту залишиться в таємниці. Стекгаус не такий дурний, щоб повірити, наче продовжить тут працювати, принаймні в лісах Мейну, але якби йому вдалося розрулити ситуацію, не розпустивши по всьому світі новини про надприродних дітей, яких катують і вбивають… або чому ці речі відбуваються… було б непогано. Його, можливо, навіть винагородять, якщо придумає якесь беззаперечне прикриття, хоча навіть зберегти життя — вже непогана винагорода.
Знають лише троє людей, за словами цього Тіма. Інші, які бачили, що на флешці, мертві. Декотрі з безталанного загону Золотих, може, й живі, але вони її не бачили, і вони мовчатимуть про все інше.
Нехай Люк Елліс зі своїми спільниками дістанеться сюди. Це перший крок. Вони прибудуть близько другої години ночі. Навіть якщо о пів на другу, я матиму достатньо часу, щоб спланувати засідку. У моєму розпорядженні техніки й товстуни, але деякі з них — Зік, наприклад, — міцні хлопці. Треба забрати флешку і взяти їх. Тоді, коли подзвонить шепелявий — а він подзвонить — і запитає, чи я розв’язую проблему, скажу…
— Скажу, що проблему вже розв’язано, — виголосив Стекгаус.
Він поклав Нульовий телефон на стіл місіс Сіґсбі й відправив йому думками повідомлення: не дзвони. Навіть не думай дзвонити до третьої ночі. Четверта-п’ята було б навіть краще.
— Дай мені вдосталь ча…
Телефон задзвонив, від чого Стекгаус перелякано скрикнув. Тоді розсміявся, хоча серце продовжувало надто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інститут», після закриття браузера.