Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Хлопець затягнувся, пустив дим носом.

– Тоді все спочатку. Поясни докладно, бо я досі не дуже доганяю, що й до чого. – Він покрутив «вейп» у долоні. – Тобто я відразу зрозумів, що в тебе не все гаразд із головою, але тільки зараз усвідомив, що психіатр тут навряд чи допоможе.

Дівчина скорчила гримасу, мовляв, не смішно, а потім узялася розповідати, цього разу без поспіху та значно більш детально: химерні сни, вбивство Якова Чорная, сварка з батьком, загибель Іллі Ісаєва, розрив із сестрою, невдала спроба суїциду, реанімація, чорні стіни спальні, поява істот у снах, зустріч із Яковом Демидовичем, розмова з Анною, поїздка до Тернополя та спроба помиритися із сестрою, зрештою рішення «оживити» Іллю. Під кінець Рута описала, як загинула Анна, дала прочитати її повідомлення у Месенджері, а також озвучила ті кілька слів, що встигла переписати зі щоденника. Коли вона закінчила, на обличчі Тимофія Русецького застиг доволі дивний вираз – і спантеличений, і зацікавлений водночас.

– І це все вві сні? – водячи стуленими вказівним і середнім пальцями по губах, поцікавився він.

– Це не зовсім сон, – заперечила дівчина. – Воно за відчуттями нічим не відрізняється від реального життя. Я ніби переходжу між двома кінозалами.

– Може, це якась пухлина в мозку? – насупився хлопець. – Ну, знаєш, бувають такі пухлини, від них галюцинації, то, може, ти галюцинуєш так, що… м-м… – Він утратив віру в те, що говорив, задовго до того, як затнувся.

– Я тиждень пролежала у тебе в реанімації. Мені все тіло скололи голками, вибрали аналізів на рік наперед. Думаю, якби там щось було, – вона промовисто постукала пальцем по скроні, – ти б сказав. Або мені, або батькам. Крім того, не забувай про Анну Ігорівну. Я переконана, той чувак, що робив розтин, ну, з яким спілкувався мамин бос, із радістю вхопився б за можливість пояснити її смерть пухлиною мозку. – Рута відвела погляд і затихла.

Це не пухлина. Якщо, звісно, не вважати «пухлиною» трильйони додаткових зв’язків між нейронами її мозку.

Тимофій утупився розмитим поглядом поперед себе. Кілька хвилин обоє мовчали. Дівчина дала йому трохи часу оговтатись, а тоді з величезним зусиллям, нібито їй доводилося перевертати язиком каміння, витиснула із себе кілька запитань:

– Ти зрозумів, чому Анна вирішила вийти на твого батька? Знаєш, що означає «Веріан»?

Хлопець продовжував дивитися в порожнечу й довго не відповідав. Рута намагалася зловити його погляд, проте той немовби вислизав.

Зрештою анестезіолог неохоче мовив:

– Знаю.

Рутине серце пропустило удар. Вона напружилася перед тим, як поставити наступне запитання:

– Ти допоможеш?

Тимофій Русецький поглянув на неї, спохмурнів, а потім кивнув із виглядом малюка, який погодився ковтнути гірку пілюлю.

– Ну, я спробую.

98

Кілька хвилин Тимофій щось гуглив в Інтернеті, потім пройшовся кімнатою, сів на диван, підпер голову руками.

– Перед тим як щось пояснювати, мушу попередити, що це божевілля. Твердження, нібито без локуса корулеуса ти прокидатимешся, коли на тебе щось буде нападати вві сні, ну… воно не те щоби безпідставне… це лише припущення. Як я розумію, ніяких клінічних досліджень не проводили, відповідно, ми не маємо змоги спростувати його чи довести.

– Але в минулому… – Рута затнулася, – тобто в іншому минулому, в одній із версій, Анна Ігорівна навчалася в Німеччині, і там був професор…

Хлопець звів догори вказівний палець, наказуючи їй замовкнути.

– Не перебивай.

Дівчина слухняно кивнула.

– Добре.

– Якщо це припущення правильне… повторюсь: немає жодних підстав це визнавати, але якщо це справді так, то, мені здається, я розумію хід думок твоєї вчительки. – Тимофій узявся терти пальцями підборіддя.– «Веріан» – це американська компанія, що виробляє обладнання для радіохірургії та програмне забезпечення для лікування онкології. Звідки мені це відомо? Мій батько понад два роки вів із ними перемовини про купівлю апарата радіотерапії для обласного протипухлинного центру. Записані тобою слова зі щоденника – це скорочення від «лінійний прискорювач останнього покоління». Десь рік тому батькові затвердили ґрант, у січні виділили гроші, й у квітні апарат нарешті доїхав до Рівного. Під нього зараз облаштовують окреме відділення. По-моєму, обладнання вже встановили, а зараз доробляють ремонт, але я мушу уточнити в батька.

Рута не стрималася:

– Що такого в цьому прискорювачі?

– Якщо чесно, мало про нього знаю, але мій батько в захваті. Каже, це найсучасніше, що є сьогодні на ринку.

Вона напружилася, згадуючи.

– У щоденнику було про три-де-картиру… картогра…

– 3D-картування, – хлопець покивав. – Батько мені розповідав. Апарат обладнано МРТ-сканером, який «просвічує» пацієнта, після чого програма створює тривимірну модель потрібних органів і автоматично обирає найбезпечніший спосіб опромінення. Я так вважаю, це дає змогу мінімізувати пошкодження сусідніх із пухлиною тканин, збільшити разову дозу і, як наслідок, зменшити кількість сеансів радіотерапії.

Дівчина, гарячкуючи, взялася вистукувати ногою по підлозі.

– Чому Анна подумала про нього? Чому цей апарат видався їй таким важливим, що вона написала про нього в щоденнику?

Тимофій якийсь час мовчки дивився на неї, немовби запитуючи: досі не здогадуєшся?

– Я вже зазначав: видаляти блакитну пляму хірургічним шляхом – ще той геморой. У принципі, це можливо, проте для цього потрібен ну дуже кваліфікований нейрохірург. Твоя вчителька поглянула на локус корулеус як на щось чужорідне, типу як на пухлину, а пухлини прибирають не лише хірургічним шляхом, а й за допомогою радіотерапії. – Русецький помовчав. – Вона сподівалася в буквальному сенсі припалити ядро локус корулеус у своїй голові.

У Рути спітніли долоні. Вона заговорила глухим, надривним голосом:

– Я зараз не хочу нічого чути про доцільність чи про те, що тобі не вистачає доказів. – Від хвилювання нею затрясло. – Я хочу знати лише, чи це можливо? Апарат зробить таке?

Тимофій зморщив носа.

– Думаю, так.

– І?..

– І? – він вигнув брову.

– Що далі? Їдемо переконувати твого батька?

Хлопець підвівся та похитав головою.

– Ти не знаєш мого батька. Він нізащо на таке не погодиться.

– Ми мусимо спробувати! – Рута також скочила на ноги. – Скажемо йому, що мені вже ніщо не допоможе. Що це моя остання надія. Що «випалення» тієї плями – це, типу, експериментальна процедура та єдине, що може мене врятувати!

Рута жахнулася, збагнувши, що ніщо з перерахованого не є перебільшенням. Анестезіолог тим часом продовжував хитати головою.

– Ні. Він зі старої братії, він не стане тебе слухати.

Дівчина розлютилася:

– Але я помру! – За мілкуватою люттю просвічувало безутішне благання. Руті