read-books.club » Сучасна проза » Грона гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "Грона гніву"

176
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Грона гніву" автора Джон Ернст Стейнбек. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 117 118 119 ... 156
Перейти на сторінку:
почувся пронизливий свист. Усю трійцю наче до клітки замкнули. І кожен відчував, як його схопили дужі руки. І тоді кільце чоловіків почало повільно рухатися з майданчика.

Віллі крикнув:

— Ну, вперед!

Різко зазвучала музика, розпорядник називав фігури, ноги застукотіли по помосту.

До воріт під’їхав легковик. Водій закричав:

— Ану відчиніть. Сказали, у вас буча.

Охоронець не зрушив з місця.

— Жодної бучі в нас нема. Музику послухайте. А ви хто?

— Представники шерифа.

— Ордер маєте?

— Який ще ордер, коли тут буча.

— Жодної бучі в нас нема,— сказав охоронець.

Чоловіки в машині дослухалися до музики, до команд розпорядника, а потім автомобіль од’їхав і, очікуючи, припаркувався за перехрестям.

Наблизилося живе кільце, в якому були затиснуті троє молодиків, намертво схоплені за руки, ще і з заткнутими ротами. Зайшовши в темряву, живе кільце розімкнулося.

— Чиста робота,— сказав Том.

Він тримав свою жертву, вивернувши їй руки за спину.

Віллі наздогнав їх, прибігши з танцмайданчика.

— Чиста робота,— похвалив техасець.— Зара’ й шістьох досить. Гастон хоче бачити оцих.

Тут з темряви з’явився сам Гастон.

— Це оті?

— Ті самі,— відповів Джул.— Щойно прийшли — а одразу веремію затіяли. Та ті’ки нікого й зачепити не встигли.

— Дайте поглянути на них.

Полонених швидко розвернули до нього обличчями. Бранці опустили голови. Гастон освітив кожному лице ліхтарем.

— І що ви хтіли цим зробити? — спитав голова.

Нема відповіді.

— Чорт, хто наказав вам таке зробити?

— Та до дідька, нічого ми не зробили. Ми всього лиш потанцювати хотіли.

— Чорта з два,— втрутився Джул.— Ти хотів набити оте хлоп’я.

— Містере Гастон,— сказав Том,— коли ці троє прийшли, хтось засвистів.

— Так, я знаю! Копи просто до воріт під’їхали,— він обернувся.— Ми вас бити не будемо. А тепер кажіть: хто вас підіслав до нас на танці? — Він чекав на відповідь.— Ви — такі ж люди, як і ми,— сумно промовив Гастон.— Ви з нами повинні заодно бути. Чого це ви прийшли? Нам усе відомо,— додав він.

— Ну, чорт забирай, їсти ж людині треба.

— Ну і хто вас послав? Хто заплатив вам, аби ви прийшли?

— Нам не заплатили.

— І не заплатять. Нема бійки — нема грошей. Так?

Один з полоняників, якому заломили руки, сказав:

— Робіть що хочете. Ми нічого не скажемо.

Гастон на мить похилив голову, а потім тихо промовив:

— Гаразд, і не кажіть. Але слухайте. Не лізьте з ножем на своїх. Ми намагаємося тут лад наводити, розважатися хочемо і все в порядку тримати. Не ламайте все це. Просто поміркуйте. Ви ж самі собі шкодите. Ну, а тепер, хлопці, проведіть їх через хвіртку. Не зачіпайте. Вони самі не знають, що творять.

Кільце поволі попрямувало на задвірки табору, а Гастон дивився вслід групі.

— Не завадило б їм добрячої припарки дати,— сказав Джул.

— Ні, не смій! — крикнув Віллі.— Я обіцяв, що ми не будемо.

— Та лиш одного стусана,— благав Джул.— Бодай через пліт їх копнемо, перекинемо.

— Ні, сер,— не поступався Віллі.— Слухайте, ви,— сказав він,— ми вас цього разу відпустимо. Але так своїм і перекажіть. Як хто сюди сунеться ще раз — так у біса відмолотимо, що всі кістки переламаємо — кожна кісточка нитиме. І тепер усе це своїм перекажіть. Гастон каже, що ви такі ж люди як ми... мабуть. А мені бридко про це й думати.

Вони підійшли до паркана. Двоє з вартових, які там сиділи, підвелися назустріч.

— Отут дехто є — рано зібралися додому,— сказав Віллі.

Трійця перелізла через паркан і розчинилася в темряві.

А група швидко повернулася до танцювального майданчика. Музика награвала «Старого Дена Такера», пронизливо, як волинка, і в лад голосили струни. Біля офісу навпочіпки сиділи чоловіки й перемовлялися, а вересклива музика долинала до них.

Батько говорив:

— Зміни настануть. Не знаю які. Мо’, ми не доживемо до них. Але вони настануть. Щось такий неспокій настав. Нічо’ люди придумати не можуть, надто нервуються.

А Чорнокапелюшний знову підняв голову, і світло вихопило його щетинисті бакенбарди. Він набрав жменьку камінців у пилу та вистріляв їх, наче кулі, ляскаючи великим пальцем.

— Не знаю. Будуть вони, правду кажеш. Ось один розказав мені, що сталося в Акроні, Огайо. Там каучукові компанії. Робітників там з горян набрали, бо такі за безцінь гарують. Так оці горяни до спілки вступили. Ну, тут таке здійнялося — хай йому чорт! Усі ці крамарі, легіонери, люд увесь оцей — заволали як різані: «Червоні!» І галасують, аби ніякої спілки в Акроні не було. І проповідники про це проповідують, і газети кричать, а каучукові фабриканти бомби скупляють, газ закуповують, аби оборонятися. Ісусе, ви б вирішили, що ті горяни — достеменні чорти з пекла! — Він замовк і підняв ще кілька камінців, щоб повистрілювати їх.— Ну, сер... було це минулого березня... й ось якось у неділю горян п’ять тисяч зібралось, узяли свої гвинтівки і пішли за місто — постріляти. І всі ці п’ять тисяч просто пройшли по місту зі своїми гвинтівками. Просто постріляли в мішень, ну й пішли собі. Ось і все, що вони зробили. Ну, сер, і більше ніхто не чіплявся. Оці комітети городян свої кийки поздавали, а крамарі у своїх крамничках засіли, і нікого ані кийками не набили, ані смолою не вишмарували чи в пір’ї обваляли[30], і нікого не вбили. Запало довге мовчання, а потім Чорнокапелюшний сказав: — Щось вони зарвалися. Табір спалили — і нічого їм за те не було, і наших всякчас б’ють. От я міркую. В усіх нас є зброя. От я подумав: може, нам теж клуб стрілків з гвинтівок зробити та й збиратися щонеділі.

Чоловіки подивилися на нього, перевели погляди на землю під ногами, зачовгали, почали ворушитися, припадаючи то на одну, то на Другу ногу для рівноваги.

Розділ 25

есна в Каліфорнії чарівна. Долини, де розквітають фруктові дерева,— наче духмяні білі й рожеві хвилі біля морського узбережжя. Перші паростки — виноградні вусики — стікають водоспадом по стовбурах. Врунисті зелені пагорби округлі та м’які, наче перса. А на землі — милі саджанців: блідо-зелений салат-латук, схожа на тонесенькі веретенця цвітна капуста, сіро-зелені чахлі паростки артишоків.

А потім листя вкриває дерева, і пелюстки опадають з

1 ... 117 118 119 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"