Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

— Її руки були дуже вправні, — мовив Адомфа, відповідаючи на невимовлене запитання так, немовби міркуючи вголос. — Вони відали витончені способи кохання й розумілися на мистецтві любощів. Я волів би зберегти її руки… але нічого більше. 

І ось надзвичайну магічну операцію було завершено. Прекрасні, тендітні, витончені руки Тулонеї, чисто відокремлені в зап’ястках, були прикріплені за допомогою ледь помітних швів до блідих підрізаних кінців найвищих гілок дедаїма. У цій справі маг послуговувався смолами пекельних рослин і, як зазвичай робив під час таких процедур, раз у раз повторював прикликання дивних сил і певних попідземних джинів. І тоді ті напіврослинні руки, немов у благальному жесті простягли до Адомфи свої людські долоні. І відчув король, як у ньому відроджується давня цікавість до Дверуласового садівництва, як від споглядання гротескності й краси того прищепленого дерева у ньому прокидається химерне збудження. Й водночас в його плоті знову ожили витончені пристрасті виснажливих ночей… адже долоні ті були сповнені спогадами. 

Він майже забув про тіло Тулонеї, яке лежало коло нього з понівеченими зап’ястками. Через різкий рух Дверуласа пробудившись зі своїх марень, король обернувся й побачив, що чарівник саме нахилявся над непритомною дівчиною, яка впродовж усієї операції навіть не поворухнулася. Кров ще й досі струменіла з обрубків її зап’ястків, утворюючи калюжі на темній землі під нею. Дверулас із неприродною жвавістю, що сповнювала усі його рухи, схопив одаліску довгими жилавими руками і з легкістю її підняв. Усім своїм виглядом він нагадував трударя, який продовжує незавершену справу, але схоже, чародій завагався, перш ніж кинути дівчину до ями, що правитиме їй за могилу. І, поки минатимуть пори року, в тій могилі, зігрітій та освітлененій піднятою з пекла кулею, її поховане тіло гнитиме й живитиме корені тієї неприродної рослини, до якої прищеплені, як живці, її власні руки. Складалося враження, наче йому не хотілося відпускати свою розкішну ношу. Адомфа, який з цікавістю за ним спостерігав, із досі небувалою ясністю усвідомив несамовите зло і порочність, які, мов непереборний сморід, линули від згорбленого Дверуласового тіла та його викривлених кінцівок. 

І хоч як далеко сам король заходив у всіх можливих беззаконнях, але тієї миті його охопило неясне відчуття огиди. Дверулас нагадав Адомфі відразливу комаху, яку він якось застав за гидким копошінням. Король пригадав, як тоді розчавив ту комаху каменем… І зі спогадом його осяяло раптове натхнення, що завжди спонукало його до так само раптових учинків. У нього не було жодної такої думки, коли він увійшов до саду, казав він собі, одначе нагода була надто вже несподіваною і надто зручною, щоб нею знехтувати. Чарівник, як на те, саме стояв до нього спиною, а його руки були обтяжені пишновродою ношею. Підхопивши із землі залізного заступа, Адомфа замахнувся й опустив його на маленьку зморшкувату голову Дверуласа, вклавши в той удар чималу частину сили воїна, яку він успадкував від пращурів — героїв та піратів. Коротун, ще й досі тримаючи в руках Тулонею, повалився вперед, просто у глибоку яму. 

Занісши заступ для другого удару, якщо у такому буде потреба, король якийсь час зачекав, але з могили не долинало ані звуку, й ані руху не було видно в її глибині. Адомфа відчув неабиякий подив від того, що йому з такою легкістю вдалося здолати грізного мага, в чиїх надлюдських силах він уже майже впевнився; на додачу король неабияк подивувався з власної нерозсудливої сміливості. А тоді заспокоєному здобутою перемогою Адомфі спало на думку, що він міг би й собі спробувати провести експеримент, адже він вважав, що, стільки разів спостерігаючи за діями мага, вже великою мірою опанував своєрідні Дверуласові уміння та знання. Голова Дверуласа могла б стати неповторним і підхожим додатком до однієї з рослин його саду. Хай там як, а, зазирнувши до ями, король мусив облишити свій задум, адже побачив він, що його удар вийшов аж занадто замашним і довів чаклунову голову до стану, в якому та стала геть непридатною для замисленого експерименту, оскільки для подібного живцювання необхідна була цілісність частин людського тіла чи кінцівок, які планувалося прищепити. 

Не без огиди поміркувавши над такою несподіваною крихкістю магівських черепів, які можна було розчавити так само легко, як яйця ему, Адомфа почав закидати яму глинистою землею. І невдовзі розпростерте ницьма тіло Дверуласа і скорчена постать Тулонеї під ним, розділяючи нерухомість смерті, зникли з очей, вкриті м’якими та сипкими грудками землі. Як слід утрамбувавши могилу та ретельно зрівнявши горбок із довколишнім ґрунтом, король, у серці якого вже віддавна розростався страх перед Дверуласом, усвідомив, що відчуває неабияке полегшення. Він сказав собі, що вчинив добре, адже останнім часом магів запас знань почав включати в себе аж надто багато королівських секретів, а сила, якою той володів чи то від природи, а чи то черпаючи її з якихось окультних джерел, ніколи не була сумісна зі спокійним владарюванням і тривалим перебуванням короля на престолі. 

При дворі короля Адомфи та й в усьому приморському місті Лойте́ зникнення Дверуласа викликало чимало припущень, але вкрай мало розпитувань. Думки розділилися, і не знали люди, кому саме — Адомфі чи демонові Тасайдону мають вони дякувати за таке благотворне вибавлення; і це, зрештою, призвело до того, що їх обох — і короля острова Сотар, і володаря семи пекел — стали боятися та шанувати, як ніколи дотепер, адже лише найбільш грізні та найбільш гідні пошани з-поміж людей чи демонів могли позбутися Дверуласа, який, подейкували, прожив ціле тисячоліття, жодної ночі не спавши і сповнюючи кожну годину свого життя беззаконнями та чаклунствами, чорними, неначе тартарські безодні. 

З часу, що минув від поховання Дверуласа, Адомфу, хоча він і не вповні те усвідомлював, опосіло невиразне передчуття страху і жаху, яке відвертало його від нових відвідин запечатаного саду. Він лише безпристрасно всміхався з диких чуток, які ширилися двором, і продовжував шукати нових утіх і несамовитих або рідкісних відчуттів. У цьому, втім, йому не вдалося здобути значних успіхів, адже здавалося, що кожна стежка, навіть найвигадливіша й найбільш звивиста, зрештою приводила його лише до зачаєної прірви нудьги. Відвертаючись від витончених любощів і тортур, від екстравагантної пишноти та безумної музики, від курильниць, у яких диміли афродизіаки з квітів, знайдених для нього у далеких краях, від химерних обрисів персів екзотичних дів, Адомфа з новою тугою згадував про напіврослинні витвори, які Дверулас завдяки своєму мистецтву обдарував найзвабливішими жіночими чарами. 

Тож згодом, пізньої нічної години, між заходом місяця та світанком, коли весь палац і все місто Лойте́ поринули в глибини п’яного сну,