Читати книгу - "Поліція"

на вулиці, ні на балконах навколишніх будинків нікого не було видно, але Трульсу здавалося, що він чує загальний стогін густонаселених будинків: "Дідько, як вчасно, краще стеж за своєю машиною, адже у сигналізації може бути таймер, дурню!"

Бічне скло дійсно було розбите. Трульс просунув голову в салон. Ніяких ознак спроби вирвати радіо він не помітив. Що мав на увазі Аронсен, коли говорив. А хто такий Аронсен? Корпус "В", та він міг бути ким завгодно. Хто…

Мозок Трульса дійшов висновку за соту частку секунди до того, як у потилицю йому ткнулася сталь. Він інстинктивно зрозумів, що це сталь. Сталь пістолетного дула. Він уже зрозумів, що не було ніякого Аронсена. І ніяка молодіжна банда не нишпорила по машинах.

Прямо у його вухо пролунав шепіт:

— Не обертайся, Бернтсене. І коли я засуну руку тобі в штани, ти не ворухнешся. Привіт! Тільки подивіться на ці красиві, підтягнуті м'язи живота.

Трульс знав, що він зараз у небезпеці, він тільки не розумів, у якій саме. Голос цього Аронсена був йому чимось знайомий.

— Ой, ти що, спітнів, Бернтсене? Чи тобі подобається? Але мені треба усього лише це. "Єрихон"? І що ти збирався ним робити? Вистрелити кому-небудь в обличчя? Як Рене?

Тепер Трульс зрозумів, у якій саме небезпеці він знаходиться.

Його життя було в небезпеці.

Розділ 43

Ракель стояла біля вікна в кухні, стискала в руці телефон і вдивлялася в сутінки. Вона могла помилятися, але їй здалося, що вона помітила рух між сосен з іншого боку під’їзної дороги.

З іншого боку, їй завжди увижатиметься рух у темряві.

Така у неї була травма. Не думати про це. Боятися, але не думати про це. Дозволити тілу вести свою безглузду гру, але не реагувати на неї, як не реагуєш на дитину, що розігралася.

Стоячи в кухні, вона купалася у світлі, отож, якщо хтось і був там, у темряві, він міг уважно її вивчити. Але вона продовжувала стояти біля вікна. Їй потрібно вправлятися, вона не повинна дозволити страхові вирішувати за неї, що робити і де стояти. Це її будинок, її житло, чорт забирай!

З другого поверху долинула музика. Він поставив один із старих дисків Харрі. Один з тих, що їй теж подобався. "Talking Heads". "Litte Creatures".

Ракель знову подивилася на телефон, спробувала змусити його задзвонити. Вона вже двічі набирала номер Харрі, але відповіді так і не отримала. Вони збиралися зробити йому приємний сюрприз. Повідомлення з клініки надійшло на день раніше. Хоча термін виписки ще не підійшов, лікарі вирішили, що він готовий до неї. Олег спалахнув ідеєю не повідомляти Харрі заздалегідь про свій приїзд. Вони просто приїдуть додому, а коли Харрі повернеться з роботи, вони вискочать йому назустріч, і оп-ля!

Він використав саме цей вираз: оп-ля!

Ракель сумнівалася, адже Харрі не любив сюрпризів. Але Олег наполягав: Харрі зможе витримати неждану радість. І вона погодилася.

Але тепер шкодувала.

Вона відійшла від вікна і поклала телефон на кухонний стіл поряд із чашкою Харрі. Зазвичай він ретельно наводив лад перед виходом з будинку; мабуть, нині він у повному стресі через ці вбивства поліцейських. Останнім часом в їх нічних розмовах він не вимовляв імені Беати Льонн, і це було вірною ознакою того, що він думав про неї.

Ракель різко обернулася. Цього разу їй не здалося, вона точно щось чула. Звук кроків по гравію. Вона повернулася до вікна і почала вдивлятися в темряву, яка ставала неначе щільнішою з кожною секундою.

Вона завмерла.

Там була людина. Щойно відійшла від стовбура дерева, біля якого стояла. І вона прямувала сюди. Людина в чорному. Як довго вона там простояла?

— Олег! — закричала Ракель, відчувши, як швидко забилося її серце. — Олег!

Гучність музики на другому поверсі зменшилася.

— Що?

— Спустися сюди! Негайно!

— Він іде?

Так, подумала вона. Він іде.

Людина, що наближалася до будинку, була нижча, ніж їй здалося спочатку. Вона прямувала до вхідних дверей, і, коли потрапила під світло вуличного ліхтаря, Ракель, на свій подив і полегшення, побачила, що ця людина — жінка. Ні, дівчина. Начебто в тренувальному костюмі. За три секунди у двері подзвонили.

Ракель зачекала і подивилася на Олега, який зупинився на середині сходів і запитально дивився на неї.

— Це не Харрі, — сказала Ракель усміхнувшись. — Я відчиню. Іди нагору.

Побачивши дівчину, що стояла на ґанку, серце Ракелі забилося вже спокійніше. Дівчина здавалася зляканою.

— Ви — Ракель, — вимовила вона. — Подруга Харрі.

Ракель подумала, що такий вступ, можливо, мав її стривожити. Молода симпатична дівчина, яка звертається до неї тремтячим голосом і посилається на її майбутнього чоловіка. І їй, звичайно, слід було уважніше придивитися до тонкого тренувального костюма на предмет округлого животика.

Але вона не занепокоїлася і не дала слабину, а просто кивнула у відповідь:

— Так, це я.

— А я — Сільє Гравсенг.

Дівчина очікувально дивилася на Ракель, немов чекала реакції, наче її ім’я мало щось означати для Ракелі. Вона звернула увагу, що дівчина тримає руки за спиною. Психолог якось сказав їй, що людям, які ховають свої руки, є що приховувати. Так, подумала вона. Руки.

Ракель посміхнулася:

— Чим я можу вам допомогти, Сільє?

— Харрі викладає… викладав у мене.

— То й що?

— Я повинна дещо розповісти вам про нього. І про мене.

Ракель спохмурніла:

— Он як?

— Я можу увійти?

Ракель замислилася. Їй не хотілося впускати у будинок чужих людей. Коли Харрі повернеться, у будинку мають бути тільки Олег, вона і він. Троє. І більше нікого. В усякому разі, нікого, хто міг щось розповісти про нього. Про нього і про себе. І все-таки це сталося. Погляд її мимоволі ковзнув по животу молодої дівчини.

— Це не забере багато часу, пані Фауке.

Пані. Що Харрі їй розповідав? Вона оцінила ситуацію. Почула, що Олег збільшив гучність музики. І відчинила двері.

Дівчина увійшла до будинку, нагнулася і почала розв’язувати кросівки.

— Проходьте так, — сказала Ракель. — Давайте хутенько, добре? У мене робота…

— Гаразд, — відповіла дівчина, посміхаючись. Тільки тепер, при яскравому світлі у вітальні, Ракель побачила, що обличчя дівчини покриває блискуча плівка поту. Вона пройшла услід за Ракеллю на кухню.

— Музика, — мовила дівчина. — Харрі вдома?

І ось тепер Ракель відчула занепокоєння. Дівчина автоматично пов’язала музику з Харрі. Знала, що Харрі слухає цю музику? Наступна думка прийшла так швидко, що Ракель не встигла її відігнати: може, цю музику Харрі слухав з цією дівчиною?

Гостя всілася за великий стіл,