Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не спалося, — буркнув Тео, відвернувшись до вікна.
— Все ясно. Приїдемо до Лялечки, наберемо церкву в Річковому порту, запитаємо, як вона, — посміхнувшись, сказав Мілан.
Тео нічого не відповів, зиркнув на нього й зітхнув.
Дзвінок прийняла Ярослава, яка розповіла, що кровотеча в Марти припинилася і що шви потроху починають зростатися. Перевезення планується на завтра. А оскільки вони разом із роботами-бджолами планують увечері бути в Річковому порту, то встигнуть ще й побачитися до від’їзду.
Почуте дивовижним чином покращило Тео настрій. Голова більше не боліла — він з нетерпінням чекав вечора, і все, що б він не робив, виходило в нього легко. Управління дроїдом взагалі здалося дитячою забавкою. Вони з Лялечкою під’єдналися, вивели дроїдів з арсеналу відділку й повели на центральний склад, який був у кількох кварталах. Іти довелося під зливою, яка перешкоджала Тео роздивитися місто. У поле його зору потрапляли лише бетонні стіни, яскраві вивіски і потоки води на дорозі.
Керованих дроїдів ніхто не перевіряв і не запитував, куди вони прямують, що було дуже зручно.
Контейнери з роботами-бджолами їм без проблем видали, і вони перенесли їх до провулка неподалік від парку. Тео лишився охороняти цінний вантаж, а Лялечка пішла шукати церковників.
Зорян, отримавши інструкції, об’їхав провулок і заїхав з іншого боку. Дроїди завантажили куби до «шкарабайки», Мілан із Зоряном накрили їх «вуаллю», сіли до салону і відправилися у зворотну путь, а Лялечка й Тео повели дроїдів назад до арсеналу. Видаливши логи, вони від’єдналися. Знявши шолом, Тео усміхнувся.
— Непогана з нас команда.
— З нас — так. Але я досі не дуже довіряю церковникам. Хоча Зорян здався мені щирим. Мілан... він багато про що мовчить. Оріон — пихатий. Діоніс вдає простака, але насправді він зовсім не простий. Я розумію, що наразі наша співпраця корисна всім, однак щось у всій цій ситуації мене напружує, щось не так, і я не можу зрозуміти, що саме.
— Я розумію, про що ти, я теж поки що не знаю, у чому причина. Вдячний, що ти поділилася і що погодилася допомогти.
— Я не хочу, щоб Долину виселяли. Людей звідси заберуть, а мене ні. Я не хочу лишатися сама, я хочу, щоб тут були люди. Мабуть, це егоїстичне бажання, але, якщо заради його здійснення потрібно десь підірвати чи зруйнувати власність Ради, я не проти, — Лялечка «усміхнулася».
— Мені подобається твоє бажання, а про яке твоє вдосконалення ти говорила вчора, бо я не дуже зрозумів.
— Мова про платформи, на яких літають тетраедри. Люди не можуть ними керувати. Зорян запропонував мені спробувати під’єднатися до однієї: якщо я виявлюся сумісною, то в Африці буду доволі мобільною.
— Сподіваюся, ти зможеш, бо тетраедри на них витворяли такі віражі, що ух! От тільки... на них три кріплення, а ніг у тебе дві.
— Ці платформи створили не так давно. Я нічого про них не знаю, на місці розберуся.
— Ти розумна, щось вигадаєш. Я впевнений.
Мілан і Зорян повернулися до Дельти дуже задоволеними. Вони не могли приховати своєї радості від того, що під носом у поліції Північної брами вдалося здійснити таку оборудку, однак Оріон швидко повернув їх до тями, нагадавши, що це лише перший крок і найважче попереду. І це зовсім не перепрограмування бджіл: він не сумнівався, що Лялечка впорається з цією часиною плану блискуче. Найважче — переконати Борислава організувати штурмовиків для захоплення бази і підготувати десант до Антарктиди. Людей у нього небагато, без допомоги церкви здійснити задумане навряд чи вийде, а це означало, що Мілану доведеться переконувати ще й свою маму, діда та купу інших серйозних людей, а часу мало...
— От умієш ти обламувати, — буркнув Мілан, вислухавши промову Оріона.
— Порадієш, коли все зробимо, а зараз ще не час, — сухо відповів той.
— Скільки людей з Дельти зможуть взяти участь в операції на півдні?
— Ми вчора говорили: п’ятеро готові вирушати хоч зараз, двоє ще вагаються.
— А ти?
— Я в їхньому числі: до штурму бази я готовий. В Антарктиду не поїду, мій третій тип вірусу там мало чим допоможе.
— Гадаю, туди батько візьме винятково своїх людей, тому Антарктида не світить нікому з нас. Добре, треба їхати. У декого сьогодні ввечері ще побачення, — вишкірився Мілан, хитро зиркнувши на Тео. — Та й на ферму ще треба заскочити, дещо взяти...
Лялечка сіла до Зоряна в машину. Спочатку вона хотіла залізти до кузова, але Зорян наполіг, що вона має їхати з ним у салоні, як член команди, а не вантаж. Він посунув сидіння, щоб вона помістилася поруч із ним, і задоволено шкірився, коли вона таки сіла. Її чіп лишився в тунелі під містом, тому до подорожі вона підготувалася.
Мілан летів з Тео у своїй машині. Всю дорогу він захоплювався тим, як добре у них сьогодні все вийшло. Уявляв здивування батька, коли той дізнається, що перша тисяча бджіл-роботів вже в них. Розповідав, що вчора в комп’ютерах знайшли багато медичної інформації, але поки що жодного натяку на те, як капсули опинилися на території станції, не виявили. Скаржився, що призначення напівсфер ще не розгадали, а потім знову повертався до поїздки на північ. Тео слухав, кивав і мовчав.
На стоянці перед лікарнею нікого не було. У коридорі біля дверей Мартиної палати вони зустріли Марка. Той, насупившись, вирячився на Тео.
— Ти обіцяв ще одну безпечну зустріч, — поспішив нагадати про домовленість Мілан. — На похороні капітана ви не зустрілися, тож сьогодні саме ця зустріч. Окей?
— Окей, — невдоволено буркнув Марк. — Але вам все одно до Марти поки що не можна.
— Чому? Їй що, знову погано? — насторожився Тео.
— Ні. Приїхав її хлопець.
— Її... хто? — уточнив Мілан, оскільки в Тео від почутого відвисла щелепа, і він лише мовчки кліпав на Марка.
— Шкільне кохання. Майже два роки тому він поїхав на захід — вона не схотіла. Всі думали, що вони розійшлися, але він почув, що у неї проблеми і примчав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Екстремофіл, Алан Кервін», після закриття браузера.