Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Маріно Лерна, вирушаючи разом з усіма на телеграф, помітив, що Саррі нікуди не збирається, і запитав:

— А ти не йдеш?

Саррі стенув плечима.

— Тобто… я хотів сказати… — поправив себе Лерна, ніяковіючи за таке безглузде запитання. — Мені треба порадитися з тобою.

— Чому саме зі мною?

— Та не знаю… я, бач, три дні тому, коли їхав з Рима, дав батькам надію…

— Ти в них одинак?

— Ага, а що?

— Я тобі співчуваю.

— А, знаю, через моїх рідних. Я дав їм надію, що мене пошлють на фронт не раніше як за місяць, і обіцяв перед тим неодмінно побачитися з ними в…

У нього вже крутилося на язиці «востаннє», але він затнувся. Саррі зрозумів, осміхнувся.

— Так і кажи: «востаннє»!

— Ну, що ти… Дасть Бог, не востаннє, тьху-тьху-тьху, аби не наврочити. Скажімо, попрощатися «ще раз» перед від’їздом.

— Гаразд. А далі?

— Стривай. Батько взяв з мене обіцянку, що я повідомлю заздалегідь, в разі мені відмовлять у відпустці, аби вони з мамою могли приїхати сюди й попрощатися зі мною. А виходить, що ми вирушаємо завтра о п’ятій вечора…

— Якщо вони встигнуть сьогодні на вечірній поїзд, — урвав його Саррі, то будуть тут завтра о сьомій ранку і зможуть провести з тобою весь день.

— Отже, ти так мені радиш? — спитав Маріно Лерна.

— Ні, що ти! — вигукнув Саррі не вагаючись. — Скажи, тобі пощастило виїхати без сліз?..

— Та де там! Мама плакала!

— І тобі цього замало? Ти хочеш іще раз побачити, як вона плаче? Повідом, що ми вирушаємо сьогодні увечері і заразом попрощайся! Так буде ліпше і для тебе, і для них.

Тоді, побачивши, що Лерна розгублений і вагається, докинув:

— Бувай. Піду скажу Ніні, що ми вирушаємо. Ото сміху буде. Вона ж мене кохає! А як здумає плакати, я її приб’ю.

Сказав, та й пішов.

Маріно Лерна подався на телеграф, так і не вирішивши, чи скористатися йому з поради Саррі. Там він знайшов товаришів, які посилали прощальні телеграми; Маріно зробив так само, але потім подумав, що то зрада по відношенню до бідолашних мами й тата, і відбив термінову телеграму, в якій попередив, що коли вони виїдуть того ж вечора десятигодинним поїздом, то приїдуть вчасно і встигнуть попрощатися з ним.

Мати Маріно Лерни була жінка сувора, патріархального складу, такі ще зустрічаються у провінції.

Пряма, кощава, хоча й не худа, з погруддям, піднятим у масивному корсеті, вона неспокійно водила туди-сюди гострими мишачими оченятами.

З нестямної любові до свого сина-одинака вона, аби не розлучатися з ним, коли він вступив до університету, покинула затишний старовинний сільський дім в Абруццах, пожертвувала своїм патріархальним життям і ось уже два роки як перебралася до столиці, де почувалася вкрай незатишно.

Наступного ранку вона прибула до Мачерати в такому стані, що син одразу пошкодував, що її викликав. Але мати протестувала. «Ні, ні», — повторювала вона, виходячи з вагона; потім обняла сина за шию і, не в змозі розчепити руки, ридала в нього на грудях:

— Не кажи так, Рінуччо… Не кажи так…

Батько тим часом з суворим виглядом поплескував його по плечі. Він-бо чоловік. Чоловіки не плачуть.

У Римі, перед самим від’їздом, він розмовляв з одним незнайомим чоловіком, у котрого син на фронті з першого дня війни, а вдома — ще двоє меншеньких. Так собі, звичайнісінька розмова, і більш нічого. Просто розмова між двома батьками.

І ніхто не плакав…

Однак відчайдушні зусилля будь-що стримати сльози (які так і наверталися на запалені очі) надавали цьому охайному, дрібної статури чоловікові, натужної, а тому трохи кумедної урочистості, і дивитися на нього було ще болючіше, ніж на материне нестримне голосіння. Батько був украй збуджений, весь час натякав на таємничу розмову з незнайомим синьйором, наче для того, щоб приховати свої почуття. І все це призвело до несподіваного наслідку: він ніби глянув збоку на самого себе, на своє погано приховане збудження під личиною спокою і мимоволі відчув біль, тугу перед глибоким і стриманим синовим стражданням, викликаним сльозами матері.

Як і передбачав Саррі, прощання перетворилося на марну, непотрібну муку для всіх.

Відвізши батьків до готелю, Маріно Лерна мусив щодуху мчати до казарми, звідки вернувся близько полудня. Ледь устиг поснідати в готельному номері, бо в матері очі попухли від сліз і вона не могла зійти в ресторан, та й взагалі ледь трималася на ногах, як знову довелося, прямо з-за столу, бігти до казарми по останні інструкції. Отож батько й мати побачили його знову лише за кілька хвилин до від’їзду.

Правда, батько спробував виголосити чудову промову перед матір’ю, коли вони залишились удвох, він говорив довго й розважливо, часто ковтаючи слину і проводячи по губах тремтливою рукою: їй нічого так плакати, бо хто ж сказав, що Рінуччо… боронь Боже… всяке трапляється… полк можуть відвести на другу лінію оборони, коли вже він, як кажуть, з першого дня на передовій… І, крім того, якби всі на фронті гинули, то всьому кінець!.. Скоріше — його поранять… легко поранять… наприклад, у руку… Бог поможе їхньому хлопчикові… Навіщо горя йому завдавати цим голосінням? Так… так… Рінуччо болісно дивитись на її невтішне ридання, він напевне засмутиться…

Але мати казала, що вона не винна. То все очі… Так, очі… Що з ними вдієш? Кожне слово, кожен порух сина якось дивно діє на неї, ніби то все вже в минулому.

— Кожне слово — розумієш? — долинає до мене ніби з минулого, ніби він не зараз говорить, а вже говорив колись… У минулому! В мене таке відчуття, наче його вже немає… Що ж я можу зробити?.. О Боже… Боже…

— Та хіба ж це не гріх?

— Схаменися! Що ти кажеш!

— Те й кажу, що це гріх! А я сміятимусь, от побачиш, сміятимусь, коли він від’їжджатиме.

Ще трохи — і вони неодмінно посварилися б. Сина все не було, тож вони сиділи як на голках. Ну хіба не розуміє начальство, що ті останні хвилини мають належати бідолашній матері, згорьованому батькові?

Коли ж до готелю почали з’їжджатися один по одному товариші Маріно, муки чекання стали нестерпними; молоді офіцери квапливо збирали свої речі й одразу вирушали на станцію. Денщики зносили вниз ящики, мішки, шинелі, шаблі, і екіпажі стрімко мчали до вокзалу.

Маріно вийшов з казарми