Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Гадаю, перший підводний камінь у наших стосунках трапився після того, як я перейшла в поліції на інше місце. Коли довела, що можу працювати на оперативній роботі, начальство запропонувало мені попрацювати переговорницею в бригаді, що втручалася, коли брали заручників. Я блискуче пройшла всі необхідні тести для цієї праці.

Майкл не відразу зрозумів, які обов’язки накладає на мене це нове призначення. Аж поки мене не показали по телевізору під час захоплення заручників у супермаркеті в Квінсі на початку 2012 року. Я постала на екрані в темному однострої, в куленепробивному жилеті й із бронешоломом у руках. Той кадр побачила моя рідня й друзі.

— Я гадав, ти переговорниця, — перелякано сказав Марк, переглянувши ті кадри.

— Так і є, — запевнила я його.

— Якщо судити зі спорядження, можна подумати, наче ти радше дієш, а не думаєш.

— Марку, це підрозділ, що визволяє заручників. Коли залагоджують такі проблеми, до йоги не вдаються.

Якийсь час він мовчав. Налляв собі чарку, викурив кілька цигарок, потім сказав:

— Хтозна, чи зможу я витерпіти, якщо ти будеш на цій роботі.

— Ти знав про те, що я ризикую на службі, коли брав зі мною шлюб.

— Ні, коли я одружувався з тобою, ти була інспектором. І не робила цієї дурні.

— Дурні? Марку, я рятую життя.

Напруга зросла ще дужче, коли якийсь навіженець крізь відчинене вікно застрелив у Брукліні двох поліціянтів, які пили каву в патрульному автомобілі на узбіччі.

Марк занепокоївся. Коли вранці я виходила з дому, він сказав:

— Сподіваюся, увечері я тебе побачу.

Минав час. Згодом самих натяків уже бракувало: Марк ставав дедалі наполегливіший і почав вимагати, щоб я поміняла професію.

— Анно, чом би тобі не працювати зі мною в адвокатській конторі? Ти могла б допомагати мені у підготовці серйозних справ.

— Допомагати? Ти хочеш, щоб я стала твоєю помічницею? Гадаєш, мабуть, що я не здатна сама провадити серйозні справи? Може, тобі нагадати, що я й сама дипломований адвокат?

— Не закидай мені того, чого я не казав. Та, гадаю, ти могла б заглянути в майбутнє й подумати про роботу на неповний робочий день.

— Неповний? А чому це?

— Послухай, Анно, якщо в тебе народяться діти, ти ж не бачитимеш їх цілими днями.

Маркові батьки були кар’єристи, які дуже мало опікувалися дітьми, коли він був маленький. У його душі від того лишилася рана, яку він намагався зцілити запеклою працею, задля того щоб забезпечити достаток і дати змогу дружині сидіти вдома.

— Я не створена оберігати сімейне вогнище, Марку. Ти це теж знав, беручи зі мною шлюб.

— Але ж тобі не треба буде працювати, Анно, я заробляю достатньо грошей!

— Марку, я люблю свою роботу. Дуже шкода, що вона тобі не подобається.

— Принаймні пообіцяй подумати.

— Ні, Марку! Та не переймайся, у нас не буде так, як було в твоїх батьків.

— Не приплітай сюди моїх батьків, Анно!

Проте він таки приплів мого батька, бо поскаржився йому на мене. І батько вирішив побалакати зі мною, коли ми якось зустрілися удвох. То й була ота лиха п’ятниця двадцять першого вересня. Пригадую, стояла розкішна осіння днина, якраз настало бабине літо: яскраве сонечко осяяло Нью-Йорк, термометр показував понад двадцять градусів за Цельсієм. Того дня я не працювала, і ми зустрілися з батьком, щоб поснідати на терасі маленького італійського ресторанчика, де ми з ним полюбляли бувати. Той заклад був неподалік від батькової контори, і я подумала, що як він призначив мені зустріч у будній день, то, либонь, хотів поговорити про щось важливе.

І справді, щойно ми посідали за стіл, як він сказав:

— Анно, люба моя, знаю, у тебе виникли проблеми в подружньому житті.

Я мало не виплюнула воду, яку саме пила.

— А хто це сказав тобі таке, тату? — запитала я.

— Твій чоловік. Знаєш, він боїться за тебе.

— Тату, я вже працювала на цій роботі, коли ми зустрілися з ним.

— То що, ти хочеш усе принести в жертву цій роботі?

— Я люблю цю роботу. Можете ви це поважати?

— Ти щодня ризикуєш життям!

— Тату, але ж мене може вбити й автобус, коли я виходитиму з ресторану.

— Не грайся словами, Анно. Марк — винятковий хлопчина, не роби з нього дурня.

Того ж таки вечора ми з Марком страшенно посварилися.

— Не можу повірити, що ти скаржився моєму батькові! — розлючено вигукнула я. — Наше подружнє життя нікого не стосується, крім нас!

— Я сподівався, що батько зможе вправити тобі мізки. Тільки він іще має на тебе вплив. Але ти думаєш лише про себе. Ти така егоїстка, Анно.

— Я люблю моє професію, Марку! І я добре роблю мою роботу в поліції! Невже це так важко збагнути?

— А ти можеш зрозуміти, що я боюся за тебе? Здригаюся, коли твій телефон дзвонить посеред ночі і ти кудись терміново їдеш?

— Не треба перебільшувати: це буває нечасто.

— Але ж таки буває. Зізнаюся тобі відверто, Анно: це небезпечно. Ця професія не для тебе!

— А звідки ти знаєш, що вона не для мене?

— Знаю, та й годі.

— Я оце думаю собі, чому ти такий дурний?

— І твій батько згоден зі мною!

— Я ж одружилася не з моїм батьком, Марку! Мені наплювати, що він там думає.

Тієї миті задзеленчав мій телефон. На дисплеї висвітлився номер мого шефа. О такій порі це міг бути тільки терміновий виклик, і Марк відразу це втямив.

— Прошу тебе, Анно, не відповідай.

— Марку, це мій начальник.

— У тебе вихідний.

— У тому й річ, Марку. Якщо він телефонує, то це щось термінове.

— Нехай йому дідько, Анно, ти ж не єдина працівниця поліції в цьому місті!

На мить я завагалася. Потім натиснула кнопку.

— Анно, — озвався в слухавці мій начальник, — захопили заручників у ювелірній крамниці на розі Медісон-авеню і П’ятдесят Сьомої вулиці. Квартал оточений. Потрібна переговорниця.

— Добре, — відказала я, записуючи адресу на клапті паперу. — Як зветься той магазин?

— Ювелірна крамниця «Сабар».

Я скінчила розмову і вхопила свій наплічник із речами, що завжди висів напоготові коло дверей. Хотіла було