Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

він спустився на вулицю. День був морозяний, на чистому небі сяяло сонце, дихалося легко. Василь вдихнув холодне повітря на повні груди і не поспішаючи попрямував до готелю. В голові було порожньо. Що це — поганий сон чи непорозуміння? Після стількох років тяжкої роботи на чужині — і раптом: «Або вас ввели в оману…» Він хотів, мабуть, сказати «або підкупили». Василь у душі здригнувся, немов йому дали ляпаса…

— Ну що? — спитала Ліза і, помітивши, який напружений у нього погляд, замовкла.

— Знайшлася людина, до того ж відповідальний працівник, для якої вся наша з тобою десятилітня робота нічого не варта! — з болем проговорив Василь. — І виявляється, я взагалі хлопчисько, якого кожен дурень може обдурити…

— Не хвилюйся, головне — не хвилюйся!.. Непорозуміння якесь… Що він сказав? — Ліза не знала, як заспокоїти Василя.

— Язик не повертається повторити його слова!

— Що він, з глузду з'їхав?

— Ні, Лізо, він просто дурень і чинуша!.. Загальна спрямованість сьогоднішньої політики полягає в тому, щоб не давати німцям приводу для передчасних конфліктів, усіма способами виграти час. От він і не хоче вірити, що є факти, які суперечать цій концепції, йому бракує широти погляду! І взагалі не можна ж іти проти загальної течії, навіть якщо це вкрай потрібно…

Василь мав дивну здатність: коли в нього були великі неприємності, він лягав у ліжко і вмить засинав. Так і цього разу — ліг і заснув.

Прокинувшись, він, немов нічого й не було, запросив Лізу в шашличну.

— Поїмо справжнього шашлику, вип'ємо пляшечку цінандалі, а там — що буде, те й буде! У нас із тобою в житті всього бувало. Чого похнюпилася, старенька? Одягайся, і ходімо.

У шашличній біля Нікітських воріт вони просиділи допізна. Там було тепло і по-своєму затишно. Ні на мить їх не покидала думка, що вони вдома, на своїй рідній землі. Потім пішли на Красну площу, мовчки постояли біля Мавзолею, послухали бій кремлівських курантів. У готель повернулися о дванадцятій годині. Чергова, подаючи Василеві ключ од номера і записочку, сказала по-англійському:

— Вас просили подзвонити по цьому телефону, як тільки повернетесь.

Василь подякував черговій, але дзвонити не став. У номері він сказав Лізі:

— Пізно, та й не зовсім у формі я… Подзвоню вранці, може, до ранку нічого особливого не станеться.

Уранці його випередили. Подзвонив по телефону помічник того відповідального працівника, в якого був Василь. Він попросив прийти якомога скоріше. Тон у помічника був чемний, навіть люб'язний.

Коли Василь зайшов до кабінету, відповідальний працівник сказав, не дивлячись на нього:

— Вас викликає до себе товариш Сталін!..

Василь помовчав — йому здалося, що він не розчув.

— Ви повинні бути у товариша Сталіна рівно об одинадцятій годині.

Тільки тепер до Василя дійшов зміст цих слів.

— Я маю з'їздити в готель і перемінити хоча б сорочку, — сказав Василь. — Це багато часу не забере.

— Ідіть, але швидко — одна нога тут, друга там. Будьте у мене рівно о десятій тридцять — живий чи мертвий!

— Постараюся все-таки живий… — Василь швидко вийшов із кабінету.

У приймальній Сталіна черговий секретар поставив галочки проти прізвищ запрошених і попросив зачекати. А коли стрілки круглого стінного годинника показали одинадцяту, двері кабінету розчинилися, і чоловік у напіввійськовій формі неголосно промовив:

— Попрошу товариша Максимова.

Василь пройшов через невеликий коридор до кабінету Сталіна. Відповідальний працівник лишився в приймальній — його не запросили.

Сталін стояв біля каміна, тримаючи в руці люльку.

— Здрастуйте, товаришу Максимов. Сідайте ось сюди. — Сталін показав рукою на вільне крісло.

— Спасибі, я постою.

— Чому так? Кажуть, у ногах правди немає. — Сталін усміхнувся.

— Я не можу сісти… Адже ви стоїте, товаришу Сталін.

Сталін пропустив повз вуха слова Василя і, витрусивши попіл із люльки в камін, сказав:

— Ви писали, товаришу Максимов, про директиву Гітлера генеральному штабові німецької армії?..

— Так, товаришу Сталін, писав.

— Звідки ви дізналися про цю директиву?

— Дізнався із надійних джерел.

— Не припускаєте, що це провокація, яку німці влаштували спеціально для нас?

— Для такого припущення немає ніяких підстав.

— Ви певні?

— Так, товаришу Сталін, певен.

— Чи не припускаєте ви іншого — всю цю історію, пов'язану з директивою Гітлера, організували англійці, і їхня розвідка зробила все, щоб директива потрапила до вас?

— Ні, такий варіант теж відпадає.

— Чому ви говорите так упевнено, товаришу Максимов?

— З дуже простої причини. Люди, які принесли мені ці відомості, перевірені і переперевірені не раз і не двічі. З ними я працюю давно, і не було випадку, щоб вони обдурили мене. До того ж у нас є неписаний закон: перш ніж сповіщати такі важливі справи, ми двічі-тричі перевіряємо відомості через різні джерела. Крім того, у мене є ще й інші докази, що потверджують правильність моїх повідомлень. Німецький солдатський розмовник теж про щось свідчить. Не знаю, чи доповідали вам про те, що під час перебування в Берліні радянської урядової делегації ми передали їй через наше посольство примірник цього розмовника…

Сталін мовчки кивнув головою.

— І ще, на перший погляд неважливий, але насправді дуже істотний факт. У Берліні, на вулиці Унтер-ден-Лінден, міститься найбільше і найрозкішніше фотоательє Гофмана, якого вважають довіреним фотографом Гітлера. Відтоді, як почалася війна на Заході, стало звичаєм, що цей самий Гофман, поінформований про плани фюрера, вивішує на своїй вітрині велику карту тієї країни, куди спрямовано черговий удар фашистської армії. Зовсім недавно я довідався, що Гофман вивісив на вітрині велику карту Радянського Союзу…

— Виходить, вони не бояться ні бога, ні чорта, — сказав Сталін і, замислившись на хвилину, підійшов до Василя. — Ви розумієте, товаришу Максимов, міркуючи логічно, здається зовсім неймовірним, щоб