Читати книгу - "Темна матерія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я радий, що саме я потрібен Даніелі, але я не знаю, куди б ми могли поїхати звідси. Я не знаю, як уберегти їх.
Трохи далі за джипом щось впадає мені в око.
По снігу повзе якась тінь.
Сплеск адреналіну.
Я ставлю склянку, йду до вхідних дверей, взуваю черевики.
Виходжу на веранду, застібаю сорочку й іду до втоптаного снігу між сходами й машиною.
Потім далі, за джип.
Онде.
Я бачу те, що муляло мені очі з кухні.
Воно ще ворушиться, коли я наближаюся.
Воно більше, ніж здавалося спершу.
Завбільшки з людину.
Ні.
Боже.
Та це людина.
Шлях, яким він повз, відмічений смугами крові, котра здається чорною при світлі зірок.
Він стогне, намагаючись повзти до веранди. Навряд чи він туди добереться.
Я підходжу до нього, стаю на коліна.
Це — я, той самий бушлат, рюкзак із «Лабораторій швидкості», нитяна обручка.
Однією рукою він тримається за живіт. Вона вся залита ще паруючою кров’ю. Він дивиться на мене неймовірно розпачливими очима.
Я питаю:
— Хто зробив це з тобою?
— Один із нас.
— Як ти мене знайшов?
Він викашлює бризки крові.
— Допоможи мені.
— Скільки вас тут?
— Здається, я помираю.
Я роззираюсь довкола. Відразу ж помічаю пару закривавлених слідів, які йдуть від цього Джейсона до джипа й завертають за ріг будинку.
Вмираючий Джейсон називає моє ім’я.
Наше ім’я.
Просить про допомогу.
І я хочу йому допомогти, але в голові б’ється одна думка — вони нас знайшли.
Вони таки знайшли нас.
Він каже:
— Не дай їм скривдити її.
Я озираюсь на машину.
Спочатку я не помітив, але тепер бачу, що всі шини порізані.
Десь неподалік я чую, як під чиїмись кроками рипить сніг.
Я намагаюся зловити якийсь рух серед дерев, але світло зірок не проникає глибше в ліс, який темніє навколо будинку.
Він каже:
— Я не готовий до цього.
Я дивлюся в його очі й відчуваю, як у мені наростає паніка.
— Якщо це кінець — будь мужчиною.
Тишу розтинає постріл.
Звук виходить з-за будинку, від озера.
Я рвонув назад через сніг, повз джип, мчу до веранди, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Ізсередини будинку Даніела вигукує моє ім’я.
Я злітаю сходами.
Вриваюсь у вхідні двері.
Даніела виходить у коридор. Вона закутана в ковдру, ззаду на неї падає світло з головної спальні.
Син з’являється з кухні.
Я замикаю за собою вхідні двері, коли Даніела й Чарлі збираються в коридорі.
Вона питає:
— Хтось стріляв?
— Так.
— Що відбувається?
— Вони нас знайшли.
— Хто?
— Я.
— Як це могло статися?
— Нам треба їхати негайно. Ви обоє йдіть у нашу спальню, одягайтеся, починайте збирати речі. Я піду перевірю, чи замкнені задні двері, а потім прийду до вас.
Вони рушають коридором.
Вхідні двері надійно замкнені.
В будинок можна потрапити тільки через французькі двері, які ведуть з веранди у вітальню.
Я проходжу через кухню.
Даніела й Чарлі чекатимуть від мене рішення про наші подальші дії.
А я поняття не маю, що нам робити.
Ми не можемо скористатися машиною.
Нам доведеться йти пішки.
Коли я добираюся до вітальні, мої думки вже несуться бурхливим потоком свідомості.
Що нам треба взяти із собою?
Телефони.
Гроші.
Де наші гроші?
У конверті в нижній шухляді комода в нашій спальні. Що ще нам знадобиться?
Що нам не можна забути?
Скільки моїх версій полює тут на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна матерія», після закриття браузера.