Читати книгу - "Темна матерія"

У лісі цілковита тиша.

Ніщо не ворухнеться.

Тихо й спокійно, як на картині.

Я замикаю двері до нашої кімнати.

Даніела допомагає мені стягти з ліжка матрац.

Ми розстеляємо його на підлозі, гасимо світло й знімаємо із себе весь одяг.

У кімнаті холодно навіть із увімкненим калорифером.

Голяка й хапаючи дрижаки, ми залазимо під ковдри.

Її шкіра гладенька й холодна, рот м’який і теплий.

Я цілую її.

Вона каже, що я так потрібен їй всередині неї, що їй аж боляче.

Бути з Даніелою не значить, бути наче дома.

Бо це і є уособленням нашого дому.

Пам’ятаю, як я подумав про це, коли ми вперше кохалися п’ятнадцять років тому. Я відчув, що знайшов щось таке, що мені й на думку не спадало шукати.

Сьогодні я ще більше впевнююсь у цьому, коли дерев’яна підлога тихо стогне під нами, а місячний промінь прокрадається між завісами, щоб освітити обличчя Даніели, коли вона відкриває рот, а голову захиляє, і так вимогливо шепоче моє ім’я.

Ми впріли, в тиші чути, як калатають наші серця.

Даніела запускає пальці в моє волосся і в темряві дивиться на мене так, як я люблю.

— Чого ти? — питаю.

— Чарлі точно зауважив.

— Що саме?

— Те, що він сказав, коли ми повертались. Так не було відтоді, як з’явився Джейсон-2. Тебе неможливо замінити. Навіть тобою. Я все згадую, як ми вперше зустрілися. У ту мить нашого життя ми могли пересіктися з ким завгодно. Але ти з’явився на тій вечірці й урятував мене від того придурка. Я знаю, що частина нашої історії — це чиста фізика, іскра між двома контактами. Але друга частина — це просто диво. Диво в тому, що ти увійшов у моє життя саме в потрібну мить. Саме ти, а не хтось інший. У якомусь сенсі, це навіть більше диво, ніж та іскра сама по собі. Те, що ми взагалі знайшли одне одного.

— Це надзвичайно!

— І ось я бачу, що те ж саме сталося вчора. Із усієї купи Джейсонів тільки ти додумався утнути оту божевільну штуку в закусочній, щоб опинитися в поліції, де ми нарешті так благополучно зустрілися.

— Тобто ти хочеш сказати, що це доля.

Вона усміхається.

— Здається, я хочу сказати, що ми вдруге знайшли одне одного.

Ми знову кохаємось і засинаємо.

Глупої ночі вона будить мене й шепоче мені на вухо:

— Я не хочу, щоб ти їхав.

Я повертаюсь і дивлюся на неї.

Її очі широко розплющені в темряві.

У мене болить голова.

У роті сухо.

Я перебуваю в тому непевному стані між сп’янінням і похміллям, коли задоволення повільно перетворюється на біль.

— Може, ми просто поїдемо далі?

— Куди?

— Я не знаю.

— А що ми скажемо Чарлі? У нього є друзі. Може, й дівчина. Так і скажемо йому, щоб він усе це забув? Зрештою, йому подобається в школі.

— Я знаю, — каже вона. — І мені від цього гидко, але так, це те, що ми йому скажемо.

— Місце, де ми живемо, наші друзі, наша робота — ці речі нас визначають.

— Не тільки ці речі нас визначають. Поки я з тобою, я напевне знаю, хто я.

— Даніело, понад усе на світі я хочу бути з тобою. Але якщо я не зроблю отого завтра, ви з Чарлі ніколи не будете в безпеці. І щоб там не трапилось, а біля тебе буду я.

— Я не хочу якусь твою версію. Я хочу тебе.

Я прокидаюся ще затемна від того, що в голові гупає пульс, а в роті пересохло намертво.

Натягнувши джинси й сорочку, шкандибаю коридором.

Камін сьогодні не розпалювали, і єдиним джерелом освітлення на першому поверсі є слабенький нічник, увімкнений в розетку над кухонним столом.

Я беру з шафи склянку і набираю воду з крана.

Випиваю залпом.

Набираю ще.

Центральне опалення вимкнене.

Я стою біля раковини й сьорбаю чудову холодну воду.

У хаті так тихо, що я чую, як потріскує підлога, коли в різних кутках будинку деревні волокна розширюються і стискаються.

Дивлюся на ліс у вікно над кухонною раковиною.