Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

З хати вийшов. Коли стемніло, Орехта був надворі, аж поки у вікні не побачив світло. Виплакалася Ганна.

У садку за клунею майнула постать, зашаруділа м’яко. Знав хто. Свиснув, тихо підійшов. У темінь.

– Ти – Сашка?

– Я, – пошепки, злякано.

– Посидь.

При Сашці не можна було осоромитись. Увійшов у хату, до Ганни тихо, мов звір підійшов. Ганна дивилася і вгадувала, чи жаліти йшов, чи до бантини гнати. Бо в плечах – камінь, у вічі не дивиться, а за руку легко взяв, м’яко, наче до ліжка вести.

– Ходім, – сказав холодно.

– Куди? – спитала, хоч знала.

– Ходім, – сказав.

– Куди? – спитала.

– Ходім! – ревнув.

– Ляжем спати, Орехта. Ляжем, – попросила, а очи на жменю Орехтову дивляться. Руки повисли над животом. В очах жах – з глибини синій.

Скипів. Ногою тупнув, аж стулилась Ганна.

– Ходім, говорю.

Руку крутнув. На коліна стала. Ойкнула.

– Болить, – простогнала. – Болить… Ой, болить же…

Дужче крутнув і поволік за собою. Тоді Ганна борсатися почала.

– Не піду. Ой, не піду… Мамо.

– Не підеш? Га?

– Не піду.

Ногою по ногах вдарив. З сіней – батіг. Пужалном по голові, животі, ногах. Застогнала, встала, пішла.

– Дитина, моя, любая. Мамочко, моя рідная. Ох, матінко, якби я знала…

У клуні Орехта сказав:

– Лізь по драбині.

Ганна полізла. Орехта каганця засвітив.

– Може, злізти… – прошепотіла. Тремтіла так, що зуби цокотіли.

– Стрибай, чорт…

Очі заплющила. На бантині, нікчемна, зібгалась. Спідницею голі ноги затуляючи судорожно. Стрибнула, ойкнула, на землі розпласталась, розхристана. Зігнулась потім, перевернувшись із стогоном. Руки – до живота. Орехта бачив, що падала спиною.

– Ну, от і все. Виплюнеш завтра. Іди.

Але Ганна встати не могла.

На руки підняв і одніс у хату.

Коли увійшла Сашка, Ганна лежала жовта із заплющеними очима і ледве дихала.

«Одсапається», – подумав Орехта і глянув на Сашку.

Сашка, замислившись, дивилася на Ганнину голову розпатлану, і вгадувала, чи бачить її Ганна.

– Високо бантина? – спитала.

– Як в клуні.

– Покаж… Може, дуже високо.

Коли увійшли у клуню, Сашка рукою хотіла торкнути бантини.

Орехта світло потушив. Рука у Сашки тремтіла. Звалив на солому.

Ганна лежала у хаті жовта. Волосся злізло на око. Живіт випинався великий. По спідниці лазили сонні мухи.

Коли одного разу я побачив на Хрещатику собаку без ошийника, я витріщив очи і зразу ж спитав себе: чи в Києві я, чи в моєму старому, сіренькому городі Валках із дошками замість тротуарів, із скрипучими возами, схожими на тарганів і тисячами валківських бджіл на базарі, біля бергамоту, меду та житників.

Чорт бери, я був у Києві!

«От тобі й на, – подумав я, – значить, у Києві теж єсть на вулицях собаки та ще й проти Губвиконкому…»

Я дивувався й знизував плечима. Потім я пішов за собакою. Ясно, що собака мене не помічав, бо біг він собі повз тротуару, а я йшов між людьми.

Думав я так: я буду йти за ним до поста міліціонера; коли в Києві дійсно собака на вулиці – явище незвичайне, то міліціонер вживатиме заходів, щоб її зловлено. Побачивши на розі міліціонера, я зупинився і став чекати. Але міліціонер байдужно глянув на пса, а пес собі повернув за ріг вулиці.

– Товаришу міліціонере, ви бачили – собака… побіг вулицею… – звернувся я до нього.

Він повернув голене обличчя до мене, глянув, придивився і спочатку посміхнувся, а потім витяг свисток…

Викрутився я тим, що я валківський простак і думав про Київ, як про Париж. Тепер я знаю, що в Києві собак на вулицях чимало. Багато їх, мабуть, і в