Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

Пауль Хауссер, один із організаторів і керівників військ СС, так описав події останніх днів битви: «16 лютого 1944 року. Нескінченним, брудно-білим саваном простягаються поля... На середину дня взнаємо: сьогодні вночі, о 23 годині (прорив. — П.С.). Настрій пригнічений. Кожний думає про своє. У сусідній кімнаті грамофон награє журливу російську мелодію, для багатьох — це остання музика... Можна зійти з розуму... Нарешті, хтось схоплюється і „вирубує“ шарманку... Всі розмови крутяться навколо прориву. Чи зуміємо? Паулі, наш жартівник, вичавив із себе: „Ну що, складемо заповіт?“...

Увечері раптово почули шум літаків, однак звук не як у „кавомолок“ чи „швейних машинок“. Тут забігає хтось із наших: „Німецькі літаки! Скидають вантажні парашути!“. Моментально настрій поліпшився, ми відчуваємо — про нас пам’ятають. Знадвору виття і відблиски прожекторів пікіруючих над нами машин. Поступово шум затихає і, нарешті, довгоочікуваний наказ: „По машинах!“.

На позиціях 7 батареї коротка зупинка. Сьогодні вночі — собачий холод. Мороз час від часу стає все міцнішим... Попереду на мосту провалився танк, рух призупинено».

16 і 17 лютого 3 танковий корпус намагався ще раз поліпшити становище оточених. Із Хижинець на Журжинці рухався важкий танковий полк Бека. Просунутись не вдалося, але він перешкодив рухові радянських танків.

У ніч з 16 на 17 лютого два танкових батальйони 1 танкової дивізії СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“» намагалися зі сторони хутора Жовтневого прорвати кільце. Проте їх дії не принесли успіху. 17 лютого о 12 годині 15 хвилин бойова група Франка 1 танкової дивізії взяла висоту 239,0, чим допомогла виходу з оточення 6 тисячам осіб.

У цей час батальйони, що залягли перед висотою 239,0, несли великі втрати. Генерал артилерії Штеммерман, який командував частинами, що проривалися, загинув під Почапинцями. Він і супроводжуючий його офіцер були вбиті попаданням снаряду. Архівне підтвердження загибелі Штеммермана спростовують всі інші припущення його смерті, у тому числі й самогубство.

Першими 17 лютого з оточення вийшли воїни 5 танкової дивізії СС «Вікінг» і штурмової мотобригади СС «Валлонія». На 17 годину 10 хвилин з оточення також вийшли 57, 72, 389 піхотні дивізії.

Про вихід з оточення писав у листі своїй дружині обер-фельдфебель 266 піхотного полку 72 піхотної дивізії Віллі Хаузен: «Погода була проти нас. Постійна грязюка, дощі унеможливлювали просування вперед наших транспортних засобів і танків. Все підлягало знищенню. Літаки не могли приземлятись, щоб забрати поранених, ставало все безнадійніше. Прорвати кільце оточення ззовні було неможливо. 16 лютого командування вдалося до власних дій. Нам нічого іншого не залишалось, як пробиватись самим...

Раптовий мороз 17 лютого і в наступні дні врятував нас від повного знесилення... Густі снігопади завадили руським відстріляти нас поодинці, як зайців. Більшій частині таки вдалося, напруживши всі сили, пробитися до річки, що утворювала межі „котла“. І саме ця річка стала для багатьох з нас незборимою перепоною, бо через неї не було мосту... Частина солдатів кидалася в воду, щоб плавом досягти іншого берега... „Котел“ залишився позаду. Тепер починався рукав, ширина якого часто була до 5 кілометрів. 25 кілометрів пробивалися танкові частини через фронт росіян... доки не зупинились коло річки, бо погода не дозволила танкам просуватися вперед. Тому наше становище було таким розпачливим. Цей рукав довжиною 25 кілометрів ми повинні були ще пройти, щоб, нарешті, бути в безпеці. Нескінченні колони тяглися цією дорогою, більшість — виснажені і втомлені від поневірянь, і поранені, які самі могли ще собі допомогти. Картина біди і страждань. Йшли люди, які боролись за своє життя і перенесли невимовні душевні й фізичні муки...». Віллі Хаузен вийшов з оточення, але 21 серпня 1944 року загинув у боях на Сандомирському плацдармі. Його донька Адельгайд Хаузен надіслала Заповіднику копії приватних листів свого батька від 18, 21, 23 лютого 1944 року, оригінали яких зберігаються в історичному архіві архіепископства Кельна.

Ще перед виходом із оточення німецьких військ радянським командуванням був розроблений план прийому тих, котрі добровільно здадуться в полон. Ним, зокрема, передбачалось:

«... 2. Штаби корпусів, дивізій у повному складі прибувають у Миронівку, де здають документи, зброю і майно... Проходять разом зі своїми командирами через пункти пропуску: Олексіївка, Беркозівка, Семигори, Хирівка і направляються в район збору військовополонених:

№1 — Маслівка, Козин, Ємчиха (Миронівський район);

№3 — Богуслав.

Офіцери направляються в Миронівку.

...4. Всі військовополонені, групами в 500 осіб, за спеціальним розрахунком маршу направляються в табори військовополонених: №22 у Васильків і №62 в Сирецький табір у районі Києва».

За німецькими даними, на 17 лютого кількість тих, хто загинув при прориві через Лисянку-Бужанку, дорівнювала від 12 до 15 тисяч осіб. Серед убитих — командир добровільної штурмової бригади СС «Валлонія» Люсьєн Ліпперт, полковник Фукке та 56-річний генерал артилерії Вільгельм Штеммерман. В експозиції музею історії Корсунь-Шевченківської битви експонуються особисті речі генерала, серед яких годинник французької фірми «Doxa». З командного складу в оточенні пропали безвісти майор Ганшов, квартирмейстер 42 армійського корпусу, підполковник Гейденрейх з 57 піхотної дивізії та вахмістр Ганс Герберт Шлейфер.

Точні втрати як німецької, так і радянської сторони на сьогодні встановити не можливо.

У радянському радіоповідомленні про завершення Корсунь-Шевченківської операції названі німецькі втрати в «котлі» з 3 по 18 лютого, у тому числі людські: 55 тисяч убитих та 18200 полонених. Відома реакція німецької сторони на радянське повідомлення. Так, у листі до солдатів 11 і 42 армійських корпусів від 19 лютого 1944 року говорилось: «Росіяни своєї мети не досягли! Хоч на весь світ сказали, що знищено 10 дивізій і