Читати книгу - "Віннету ІІ"

довго думаючи, я кинувся за ним. І справді, у траві на березі валялися луки, сагайдаки зі стрілами й рушниці. Поки Сем Гоукенс збирав рушниці, я рубав томагавком луки. Ніхто нам не завадив, бо червоношкірі, ясна річ, не здогадувалися, що переслідувані матимуть нахабство повернутися на місце битви. Гоукенс із жалем роздивлявся рушниці, перш ніж кинути їх у воду.

— Чудові рушниці! — вигукував він раз за разом. — У їхніх стовбурах поселяться водяні щурі і житимуть собі спокійно. Ходімо звідси, а то мені тут якось незатишно, качка б мене копнула.

І ми найкоротшим шляхом помчали до «фортеці». Біля річки з нами билася лише частина індіанців, а оскільки я бачив сліди шпигуна, який нас підслуховував і бачив вхід до табору, то слід було сподіватися, що основні сили червоношкірих вже підтягувалися, щоб оточити нас і не дати з’єднатися з рештою траперів.

Десь посеред шляху ми почули постріл.

— Вперед, сер! — вигукнув Сем Гоукенс, прискорюючи крок.

Гаррі мовчки, з тривогою на обличчі йшов за мною. Відчувалося, як він шкодує, що наполіг на страті біля могили матері, але я не мав ні часу, ні охоти дорікати йому за це.

Постріли повторилися, і ми вже не сумнівалися, що індіанці почали облогу «фортеці». Наші товариші потребували допомоги. Змінивши крок на біг, ми незабаром дісталися до узлісся, де починався кам’яний тунель і де я сьогодні вранці знайшов сліди шпигуна. Десь тут поблизу мали б засісти червоношкірі та перекрити вхід і вихід.

Раптом я почув шурхіт, наче хтось, забувши про обережність, продирався крізь кущі, і через мить перед нами постали Вогняна Рука, Віннету і ще два трапери. Обличчя Гаррі засвітилось від щастя, коли він побачив, що батькові вдалося втекти від переслідування.

— Ви чули постріли? — квапливо запитав Вогняна Рука.

— Так, — відповів я.

— Ходімо туди! Ми повинні допомогти своїм. Вхід у долину вузький, тож захищати його може навіть одна людина, але спочатку треба розвідати, що там сталося.

— Нічого не сталося, сер, — відгукнувся Сем Гоукенс, — якщо не зважати на те, що червоношкірі дияволи сіли біля нашого гніздечка і, як кішка, вичікують, коли пташеня саме впаде вниз. На варті стоїть Білл Балчер, і, мабуть, він пригостить гостей кулями.

— Можливо, але ми повинні щонайшвидше пробитися у «фортецю». Майте на увазі, що індіанці незабаром об’єднаються, і тоді їх буде удвічі більше, а це означає, що нам буде вдвічі важче прослизнути повз них.

— А що буде з іншими мисливцями, яких ви вивели вранці з «фортеці»? — поцікавився я.

— Ви маєте слушність. Не можна залишати їх поза табором, поодинці вони не прорвуться. Тож треба знайти їх.

— Нехай мої білі брати залишаться тут, — втрутився Віннету, — а я піду подивлюся, як далеко розташувалися воїни понка.

І не встигли ми його зупинити, як він уже зник у кущах. Поки ми чекали його повернення, до нас приєдналися ще двоє вестменів, які втекли від індіанців. І хоча серед нас тільки я не був поранений, наш маленький загін знову був готовий до бою. Нас було дев’ятеро, а стільки людей уже на щось здатні.

Віннету повернувся через півгодини. У нього на поясі висів свіжий скальп, а це означало, що індіанці скоро здогадаються про те, що в них у тилу з’явився ворог. Розтягнувшись вервечкою, ми рушили вперед і, наблизившись ззаду до червоношкірих, які засіли на узліссі, зробили випал, потім ще один. На той момент наші викупані в річці рушниці вже знову могли стріляти. Полишивши на місці поранених і вбитих, перелякані від несподіванки індіанці кинулися врозтіч. Оскільки ми розтягнулися у довгий ланцюжок, то наші постріли долинали з різних місць, і це змусило індіанців подумати, що нас значно більше, ніж було насправді. Щоправда, відступаючи, вони уникали відкритих місць, щоб не стати легкою мішенню для наших рушниць.

Тепер можна було увійти у «фортецю», що ми і зробили. Як з’ясувалося, Білл Балчер, який був на варті, вчасно помітив червоношкірих і встиг сховатися в тунелі. Ті кинулися за ним, але досить було зробити кілька пострілів, щоб зупинити їх. На підмогу прийшов Дік Стоун, і вони не висовувалися, аж поки не з’явилися ми.

Ми ще стояли в тунелі, розповідаючи іншим вестменам, які прибігли до нас, про наші пригоди, коли ззовні долинув гул, немов на нас бігло стадо бізонів. Знову схопившись за зброю, ми вибігли з «фортеці», готові відбити нову атаку, але на свій подив побачили не червоношкірих, а табун коней, який вела людина в траперському одязі з залитим кров’ю обличчям. Зупинивши коней біля того місця, де зазвичай стояв вартовий, він озирнувся, нікого не помітивши, осудливо похитав головою і попрямував до тунелю.

— Та це ж Вілл Паркер, качка б мене копнула! — пролунав над моїм вухом голос Сема Гоукенса. — Ніхто, крім нього, не сидить на коні так криво!

— Твоя правда, старий єноте, це справді я. Вілл Паркер — ґрінгорн, як ти кажеш. — Тут він побачив усіх нас і вигукнув: — Слава тобі, Господи! Вітаю вас, джентльмени, у змаганнях з бігу ви залишили позаду всіх червоношкірих. Але не ображайтеся, єдиний син моєї матері теж кинувся тікати, бо краще бігти, ніж лежати мертвим.

— Точно, Вілле, але скажи, звідки оці коні? — здивовано запитав Вогняна Рука.

— Як вам сказати. Просто мені спала на думку дурнувата ідея, що червоношкірі дияволи будуть шукати старого Паркера всюди, тільки не у своєму власному таборі. Тому я й попрямував туди, але там було порожньо. Тоді я, як справжній ґрінгорн — повинен же я виправдати почесне звання, яке дав мені Сем Гоукенс, — так-от, я знайшов місце, де індіанці сховали коней. Біля них було лише двоє вартових, довелося з ними поговорити, що, повірте, здоров’я мені не додало, зате я вмовив їх подарувати мені весь табун. Старих шкап я відпустив у прерію, а цих привів сюди.

— Ну ти даєш! — захоплено вигукнув Дік Стоун.