Читати книгу - "Вершник без голови"

— Що це в біса важить, коли ми знаємо, що він винен? Ми всі цього певні.

— Де ж пак, ви певні! Ти ба! Ну, та з таким, як ти, Джіме Стоддерсе, нема чого й говорити. А от ви, Семе Менлі, і ви, містере Пойндекстере, — як в и могли на таке пристати? Як на мене, то це просто вбивство.

— Ви ж не знаєте всього, Зебе Стампе, — заперечує ватажок «регуляторів», намагаючись виправдати свою згоду з присудом. — Ми маємо докази…

— К бісу ваші докази! І туди ж ваші вигадки! Я їх не знаю і знати не хочу. На них вистачить часу, коли буде справжній суд. Гадаю, ніхто тут не зможе заперечити проти цього. Ви ж усі бачите, що він, бідолаха, нікуди не втече. Чи, може, хтось проти?

— Ви забагато на себе берете, Зебе Стампе. Яке вам до цього діло, хотів би я знати! — Це озивається Кас-сій Колхаун, що досі так успішно обстоював свій план. — Убитий не був вам ні сином, ні братом, ні навіть двоюрідним братом. А то б, я думаю, ви заспівали іншої. Отож я не бачу, як стосується вас те, що ми тут вирішили.

— Зате я бачу, як воно мене стосується. По-перше, цей хлопчина — мій друг, хоч він і не американець, а ірландець. А по-друге, Зеб Стамп не попустить підлоти, нехай і в техаській прерії.

— Під три чорти ці словеса! Ніякою підлотою тут і не пахне. А попустить чи не попустить, це ми ще побачимо. Ану, хлопці! Невже ви дасте себе залякати отакою дурною балаканиною? Закінчуймо те, що почали. Кров убитого волає про помсту. Беріться-но за мотузку!

— Еге ж, беріться — і, клянуся Богом, перший, хто це зробить, упустить її, ще й не взявши в руки. Ну, хто 4 хоче спробувати?.. Ви можете повісити цього бідолаху на найвищій гілляці, але не раніш, як Зебулон Стамп упаде мертвий на траву, а разом з ним і не один із вас. Ну ж бо! То котрий сучий син перший візьметься за мотузку?

Після Зебових слів западає глибока тиша. Ніхто не зрушує з місця — хто боячись прийняти виклик старого мисливця, а хто й з поваги до його сміливості та великодушності. До того ж десь у свідомості цих людей усе-таки ворушиться сумнів, чи на правильний і чесний шлях штовхає їх Колхаун.

Миттю відчувши, що здобув деяку перевагу, старий мисливець наступає далі.

— Судіть хлопчину справедливим судом, — наполягає він. — Одвезімо його до селища, і нехай суд буде там. Ви не маєте незаперечних доказів, що він причетний до того чорного злочину, і побий мене грім, як я повірю в це, поки не пересвідчуся на власні очі! Я ж бо знаю, як він ставився до молодого Пойндекстера. Не те що там вороже, а так приязно, як ні до кого іншого, хоча й зітнувся був з його двоюрідним братчиком.

— Ви, містере Стампе, мабуть, не знаєте того, що ми оце тут почули, — спокійно відказує Сем Менлі.

— А що ж це ви почули?

— Свідчення, які спростовують те, що ви сказали. Ми маємо докази, що Джеральд і молодий Пойндекстер не тільки мали зло один до одного, а й тяжко посварилися тієї самої ночі, коли…

— Хто це вам сказав, Семе Менлі?

— Я сказав, — озивається Колхаун, виступаючи наперед, щоб старий мисливець міг його бачити.

— А, це ви, містере Касе Колхауне! То ви знаєте, що вони мали зло один до одного? І самі бачили, як вони посварилися?

— Я не сказав, що бачив це, Зебе Стампе. А крім того, не беріть собі в голову, ніби ви можете допитувати мене. Я дав свої свідчення тим, хто має право вислуховувати їх, і цього досить… Гадаю, панове, ви всі згодні з присудом. Отож я не розумію, чого цей старий дурень має втручатися…

— Старий дурень?! — майже викрикує мисливець. — Сто чортів! Ви назвали мене старим дурнем? Клянуся Богом, вам ще доведеться взяти свої слова назад, або я не Зебулон Стамп із Кентуккі! Гаразд, містере Касе Колхауне, на все свій час і, може, ваша лиха година наспіє куди скоріше, ніж ви собі гадаєте… А щодо сварки між Генрі Пойндекстером і оцим хлопчиною, — веде далі Зеб, звертаючись уже до ватажка «регуляторів», — то я не вірю жодному слову і не повірю доти, доки не буде поважніших доказів, ніж облудна мова цього-от пана. Бо з того, що я знаю, все воно купи не тримається. Кажете, ви маєте нові факти? Ну, то я теж їх маю. Та ще й такі, що, як мені здається, допоможуть прояснити цю темну справу, хоч як її заплутано.

— Які ж ті факти? — запитує Сем Менлі. — Скажіть і нам, Стампе.

- їх у мене кілька. По-перше, про що вам говорить те, що хлопчина такий побитий? Я кажу не про подряпини, які ви всі бачите, — це на нього напали койоти, коли зачули, що він геть знеможений. Та погляньте на його коліно. Це вже заподіяли не койоти, аж ніяк. Що ви про це скажете, Семе Менлі?

— Ну, це… дехто тут вважає, що була сутичка між ним і…

— Між ним і ким? — різко запитує Зеб.

— І тим, що пропав.

— Еге ж, саме так ми вважаємо, — озивається один з «регуляторів». — Ми ж бо всі знаємо, що Генрі Пойндекстер не дав би пристрелити себе, як теля. Між ними зчинилася бійка, й мустангер міг упасти і вдаритись коліном об камінь. Ото воно й розпухло. І на лобі в нього синець — схоже на те, що від руків'я револьвера. А подряпини — хто їх знає. Може, від колючок, а може, й від вовчих пазурів, це вже як хочете. Той його бовдур плів тут щось про ягуара, але нас на це не зловиш.

— Про кого це ви? Про ірландця Феліма? А де він?

— Та нишком дременув геть рятувати свою шкуру. Ну, нехай ось упораємося з цим, то знайдемо й того. Підтягнемо трохи на зашморгу — і скаже всю правду.

— Щодо ягуара, то ніякої іншої правди ви з нього не витягнете. Я сам бачив того звіра й наспів саме вчас, щоб урятувати хлопчину від його пазурів. Та не в тім річ. Ви ж, мабуть, добре допитали ірландця? Він нічого не казав вам про те, що бачив тут?

— Базікав щось там