Читати книгу - "Вершник без голови"

— Що це означає? — гнівно кричить Пойндекстер, підбігаючи до дочки й хапаючи її за руку. — Ти збожеволіла, Лу… збожеволіла! Як ти тут опинилася? Я ж звелів тобі їхати додому! Іди звідси, зараз же йди! І не втручайся в те, що зовсім тебе не стосується!

— Це стосується й мене, батьку!

— Що?.. Як?.. А, справді — ти ж сестра. Цей чоловік — убивця твого брата.

— Я не вірю… не можу цьому повірити! Не може такого бути! Він не мав ніяких причин… Слухайте, ви, якщо ви люди, то не чиніть, як дикуни. Судіть його справедливим судом, і тоді… тоді…

— Його судили по справедливості! — вигукує хтось, вочевидь із чужого голосу. — Ні в кого немає сумніву, що він винен. Це він убив вашого брата, більше нема кому. І дуже негарно, міс Пойндекстер, — ви вже мені даруйте, але дуже негарно, що оце ви намагаєтесь захистити його від заслуженої кари.

— Атож, справді! — підтримують його кілька голосів.

— Хай звершиться правосуддя! — вигукує ще хтось затерту судову фразу.

— Хай звершиться!.. Хай звершиться!.. — луною підхоплюють десятки голосів.

— Ви вже вибачайте, міс, але ми змушені просити вас піти звідси… Містере Пойндекстере, ви б забрали свою дочку.

— Ходімо, Лу! Тут тобі не місце. Ти повинна піти… Що? Відмовляєшся? Боже праведний, дочко! Ти що, думаєш суперечити мені?.. Ану, Касе, візьми-но її за руку й відведи звідси!.. А як не підеш сама, Лу, ми примусимо тебе силоміць. Будь розумницею і роби як я кажу. Ну ж бо, йди!

— Ні, батьку, не піду… Не піду доти, доки ти не пообіцяєш мені… доки ці люди не пообіцяють…

— Ми не можемо вам нічого обіцяти, міс, хай би нам Цього й хотілося. Це не жіноче діло, аж ніяк. Вчинено злочин, убивство, ви ж знаєте. Вбивця не заслуговує ніякого жалю!

— Ніякого жалю! — підхоплює хор гнівних голосів. — Повісити його! Повісити!

Присутність жінки вже не стримує натовпу. Можливо, її поява навіть прискорює фатальну розв'язку. Ревнощі збуджують ненависть не тільки в душі Кассія Колхауна. Заздрячи на гадане щастя ловця коней, його тепер ненавидять і інші. В розпалі мстивих почуттів забуто й про шану до жінки — чесноту, якою завжди славилися техасці.

Дівчину ведуть геть — та ні, не ведуть, а тягнуть силоміць. Це робить її двоюрідний брат за наказом батька. Вона пручається в його осоружних руках, гірко ридає, голосно протестує проти нелюдської жорстокості натовпу.

— Бузувіри! Вбивці! — гнівно вигукує Луїза.

Та її зусилля випручатись марні, і ніхто не зважає на її слова. Її вже витягли з натовпу, і вона втратила останню надію допомогти тому, за кого ладна віддати власне життя.

Тепер її гнів виливається на Колхауна, і йому доводиться почути чимало гірких слів, що роздирають його серце на шматки. Краще б він і не брався супроводити її. І хоч він певен, що суперникові не минути помсти, це мала втіха. Суперника скоро не стане, але що йому, Колхаунові, з того? Дівчина, яка оце пручається в його руках, ніколи не дасть йому обійняти себе з доброї волі. Він може вбити того, хто заволодів її серцем, та ніколи не здобуде її прихильності.

Розділ LXV

ЩЕ ОДИН АНТРАКТ

Уже втретє сцена набуває того самого вигляду: актори і глядачі страшної трагедії займають свої попередні місця.

Ласо знов перекинуто через гілляку платана, і ті самі двоє негідників беруться за його вільний кінець, але тепер уже тягнуть його на себе доти, доки мотузка туго напинається.

Уже втретє кожен з присутніх думає: «Ще хвилина — і Морісові Джеральду кінець!»

Здається, цього разу смерть уже не мине нещасного страдника. Навіть коханню не стало змоги врятувати його. Яка ж іще сила здатна йому зарадити? Мабуть, немає такої сили на світі.

Схоже на те, що вже нема ніякої надії на порятунок, та й часу нема. В похмурих очах натовпу не видно й тіні жалю — тільки нетерпіння. Кати також поспішають, наче бояться, що їм знову щось завадить. Вони вправно орудують мотузкою, наче все життя тільки те й робили. Та й обличчя їхні наводять на думку, що їм це не первина.

Не мине й хвилини, як вони зроблять своє чорне діло.

— Гей, Білле, ти готовий? — гукає один до другого, і з цього запитання стає зрозуміло, що вони вже не збираються дожидати команди.

— Готовий! — відказує Білл. — Зараз почепимо цього сучого сина. Тягни!

Мотузку тягнуть, але не досить сильно, щоб підняти тіло засудженого з землі. Зашморг затягається навколо шиї і трохи підводить йому голову, ото й усе. Виявляється, мотузку тягне тільки один з катів.

— Тягни ж, хай тобі чорт! — гукає той Білл, здивований млявістю помічника. — Якого біса ти не тягнеш?

Він стоїть спиною до того місця, де щойно з'явилася нова дійова особа, яку вже побачили інші. Побачив і його помічник і застиг, наче скам'янілий.

— Ну ж бо! — не вгаває головний кат. — Берімося знов, удвох. Раз, два — вгору!..

— Не смійте! — розлягається громоподібний голос.

З-за дерев рвучко виходить височенний чолов'яга з довгою рушницею і за кілька сягнистих кроків опиняється посеред натовпу.

— Не смійте! — повторює він, ставши біля засудженого й навівши свою довгу рушницю на двох негідників, що тримають мотузку. — Як на мене, то годі! Чуєш, Білле Гріффіне, спробуй тільки потягти цю мотузку ще хоч на чверть дюйма — і я вліплю тобі в черево таку пілюлю, що стане в ньому кілком! Пусти мотузку, кажу тобі! Зараз же пусти!

Навіть верещання Зебової кобили не справило на натовп такого враження, як поява його самого. Зеба знали чи не всі, хто там був, і майже всі поважали, а багато хто й боявся.

До цих останніх належали й Білл Гріффіи та його помічник у катівському ділі. Почувши Зебів наказ і збагнувши, що то не жарти, вони миттю пустили мотузку, і її вільний кінець упав на траву.

— Що це за бісова дурниця, люди! — звертається мисливець до занімілого з несподіванки натовпу. — Невже ви справді хочете його повісити?

— Саме так, — відказує чийсь похмурий голос.

— А чом би ні? — озивається ще один.

— Чом ні? Повісити без суду свого співвітчизника, такого ж, як ви, громадянина?

— Коли вже на те пішло, він нам не співвітчизник. До того ж ми його судили, і судили чесно, як належить.

— Он як! Ви засуджуєте до страти людину, що лежить