Читати книгу - "Мідний король"

а жерти всім охота: кочегарам, пропахлим смердючим димом, матросам, що по-павучому снують на страшній висоті в переплетених снастях. А стрільці й абордажники, нероби й лихослови, — ті цілими днями хропуть на палубі, щоб прокинутись до обіду й налаяти Іміля за вайлуватість.

Він намагався відвернути себе сторонніми думками, але виходило погано. Тоді він полишив масний казан (однаково пропадати) і потихеньку вибрався на палубу, де світило сонце, дув свіжий вітер і поперек синього неба лежав ніби чорний пухнастий хвіст: тягнувся дим із товстезної труби.

Уздовж борту, чіпляючись за напнуті канати, Іміль пробрався на носову частину. Тут височіла друга труба, без диму. Широкий розтруб її був звернений уперед і подобав на роззявлений рот. Іміль чомусь боявся цього розтруба; у ньому гудів вітер і чулася глуха ворушня. Іміль намагався не підходити до труби без пильної потреби.

На дошках палуби сиділи вояки, грали в «крем’яшки» і нітрохи не зважали на молодшого кока. Іміль став біля борту, підставивши вітру лице. Вітер тріпав його куртку, пропахлу топленим жиром і димом. Спереду, і праворуч, і ліворуч розлягалося море. Поряд, майже ніс у ніс, легко йшла флагманська «Крилама», найкрасивіший корабель усієї ескадри. Тісно, як печірки в стаді, ішли за ним слідом інші судна: здавалось, море кипіло під ними. Погожий вітер, рівний, постійний, наповнював кольорові вітрила: зелені з червоним із порту Фер, жовті з білим, сині, малинові — невідомо яких портів, і далі, далі, всіх кольорів і відтінків. Здавалось, ідуть не на війну, а на свято; Іміль глибоко зітхнув. Для справжнього чоловіка єдине свято — війна; так сказав якийсь вартівник ще в замку, а Іміль запам’ятав його слова.

Йому п’ятнадцять. Нехай він худорлявий і вузькоплечий для своїх років, але він — чоловік; якби вдалось умовити володаря дати йому меч і дозволити битись!

Іміль усміхнувся на власні думки. Хто ж дасть йому меч; корабель тріщить від мечоносців, арбалетників, досвідчених воїнів, які бували в багатьох боях. Що проти них Іміль, який усе дитинство пас печірок, усе отроцтво просидів на замковій кухні?

Він поглянув на «Криламу», що розтинала воду гострим носом. За нею тягнувся хвіст диму, а на носу теж височіла труба з чорним розтрубом, схожим на роззявлений рот. Немовби корабель вимагав годівлі; Іміль здригнувся — і розсміявся: не йому годувати флагманський вітрильник. Не йому розливати суп і розносити кашу, різати хліб і товкти зерно: «Крилама» візьме своє в бою…

Він раптом відчув, що втомився. Сів на бухту згорнутої кодоли, жорсткої, з дрібками солі між волокнами. Заплющив очі; йому уявились печери біля рідного селища. Він не згадував їх декілька років.

У печерах стрибало відлуння. Полохливі печірки сахались від гучних звуків, і тому Іміль разом з іншими пастушками забирались глибоко під гору, подалі від голодного сліпого стада. І там, у переплетеннях підземних тунелів, грали в луну. Спершу просто кричали на різні голоси, завивали й цмокали, потім співали пісень. Приловчившись, можна було зробити так, щоб твій власний голос підспівував тобі, треба було тільки знайти правильне «вухо» в тунелі; старші парубки змушували луну непристойно лаятись, дівчата — їх було мало серед пастушків — сміялись… Ніхто не боявся ні темряви, ні плутанини підземних ходів: вони так само вільно відчували себе під горою, як Ногай на власному камбузі…

Ногай?!

Іміль розклепив очі. Старший кок височів над ним, поклавши руки в боки.

— Іди!

— Що?

— Іди, щеня… І нехай бережуть тебе твої добрі боги.

* * *

«Пузань» уповільнив хід, половину вітрил прибрали й на «Криламі». Шлюпка висіла над самою водою. Матроси чекали при лебідках. Володар стояв біля борту, дивлячись на корабель під чорними вітрилами, що йшов паралельним курсом.

— Імілю, чому ти не лишився в замку?

— «Для справжнього чоловіка єдине свято — війна», — пробурмотів хлопчик, не встигнувши подумати.

— Що? — Володар наблизив своє страшне, бліде, з дуже чорними очима обличчя до такого ж блідого обличчя підлітка. — Що ти знаєш про війну?

Іміль ковтнув:

— Хіба я порушив наказ? Хіба володар наказав мені зостатися в замку?

Він примусив себе, не відводячи очей, витримати проникливий погляд володаря. Здавалось, минули довгі хвилини й навіть години.

— Добре, — промовив володар, роздивляючись на Іміля, ніби вперше його побачив. — Тоді слухай мій наказ. Коли почнеться… твоє місце в камбузі. У камбузі, Імілю. Якщо помічу тебе під час бою на палубі… Ти більше ніколи не побачиш моря й ніколи не торкнешся до зброї. Обіцяю.

І не озираючись, він майнув по мотузяному трапу вниз; шлюпка стала на воду, майже одразу ж скинулись весла, і за кілька хвилин маленьке суденце полетіло по хвилях, квапливе, ніби птах кричайка, і все одно повільне поряд з великими кораблями. Шлюпка зрівнялася з кормою «Крилами», звідти скинули кінець. Нероби-солдати з’юрмились на борту, ловлячи ґав. Старший кок Ногай узяв Іміля за комір, міцно, але без злості, і збирався вести на камбуз, коли це зі щогли розлігся надсадний зойк передзорця:

— Вітрила! Вітрила на горизонті!

* * *

Флот Мірте йшов під золотими вітрилами. Вони підіймались на видноколі, як сонячне марево. Розвіяр примружився; сотні кораблів ішли єдиною лавою, при тому, що на боці Золотих не було мага, що керував би вітром. Два повітряних потоки — той, що ніс флот Мірте, і той, що з волі Яски сповняв чорні вітрила «Крилами», — стинались над морем між двома флотами й сплітались повільним вихром.

— Красиво, — сказав Лукс.

Яска посунулась уперед. Її ніздрі надималися разом із вітрилами:

— Далекобій. При такому вітрі скоро ввійдемо в зону обстрілу.

— Знімай вітер. — Розвіяр нарешті заспокоївся.

Він погано почав цей похід. Його мучили жахи, в яких тріщав над головою маяк перед гаванню Мірте. У початкових планах відшукувались нові й нові вади, їх знаходила переважно Яска; вона нічого не пробачила й не забула. Доля сина хвилювала її, але куди більше — нехтування її власної волі, волі могутнього мага. Прірва між її внутрішньою силою та упертою волею Розвіяра глибшала з кожним днем, ризикуючи перетворитись на безодню. Розвіяр чекав від неї вибуху — можливо, навіть зради. Можливо, удару в спину. І хтозна — може, діждався б, якби на обрії не з’явились, палаючи під сонцем, золоті вітрила.

Яска розвела руки долонями вгору. Вітер ущухнув. На «Криламі» вивісили сигнал: згортати вітрила, чекати команди до бою. Дивлячись у зорову трубу, Розвіяр розрізняв тепер окремі судна й людей на їхніх палубах. Було задалеко, щоб роздивитись обличчя, але Розвіяр знав, що вороги смуглі й сухорляві, що їхнє золоте волосся коротко стрижене, а в очах нема страху.